– Гаразд, шефе, вдягніть це. Ваша ерудиція не підлягає сумнівам, – сказав я, поспішаючи батькові на порятунок.
Коли Фермін Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванної, очі його випромінювали вдячність. Батько загорнув Ферміна в рушник, і жебрак аж засміявся від задоволення, відчувши, як його шкіри торкається чиста тканина. Я допоміг йому перевдягтися. Виявилося, що дібраний одяг завеликий, причому розмірів на десять. Батько витяг свій пасок та передав мені, щоб я застібнув його на Фермінові.
– Фермін має дуже модний вигляд, – сказав батько. – Чи не так, Даніелю?
– Тебе можна переплутати з кінозіркою, Ферміне.
– Припиніть. Я вже не той, яким був. За ґратами втратив усі свої геркулесові м’язи, й відтоді…
– На мою думку, ти нічим не поступаєшся Шарлеві Буає[16]. Принаймні за статурою, – заперечив батько. – І це нагадало мені, що я мав намір зробити тобі ділову пропозицію.
– Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрібно. Лише назвіть ім’я – і я позбудуся жертви, перш ніж вона збагне, в чому справа!
– До цього не дійде. Я хотів тобі запропонувати всього-на-всього роботу в книгарні. Ти маєш розшукувати рідкісні книги для наших клієнтів. Це така собі літературна археологія. Тут важливо знати не тільки літературу, а й основні принципи роботи «чорного ринку». Наразі я не зможу багато платити тобі, але ти їстимеш з нами, а також, доки ми не знайдемо для тебе гарного житла, можеш залишитися в нашій квартирі, якщо ти не проти.
Жебрак приголомшено дивився на нас обох.
– Що скажеш? – спитав батько. – Ти в нашій команді?
Фермін Ромеро де Торрес нічого не сказав. Він розридався.
З першого заробітку Фермін Ромеро де Торрес придбав собі ефектного капелюха та пару калош і наполіг на тому, щоб почастувати нас із батьком стравою з бичачих хвостів, яка подавалася в понеділки у ресторані за два квартали від Великої арени для бою биків. Невдовзі батько знайшов для Ферміна кімнату в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости; наша сусідка Мерседітас приятелювала із власницею пансіону, тож Фермінові дозволено було не заповнювати гостьової форми, яку вимагала поліція. Тепер він міг не боятися інспектора Фумеро та його поплічників. (Розмірковуючи про жахливі рубці, що вкривали тіло Ферміна, я здогадувався, що до них приклав руку саме інспектор Фумеро; але в очах бідолахи Ферміна було щось, що заважало мені торкнутися цієї теми. Можливо, коли-небудь він сам розповість мені про це, думав я.)
Перетворення жебрака на зразкового громадянина нагадувало неймовірну історію – з тих, що священики з убогих районів люблять розповідати вірянам, аби проілюструвати безмежну милість Всевишнього. Зазвичай ці історії звучать надто ідилічно, щоб бути правдивими, – це уподібнює їх до