Тінь вітру. Карлос Сафон

скасуванню обмежень щодо успадкування церковних маєтків; на мій юнацький погляд, такий камуфляж міг би збити з пантелику найспритнішого шукача. Я зняв кілька томів цієї мармурової прози та оглянув другий ряд: між хмаринками пилу – п’єси Моратіна[13], нове видання «Судді та гвельфа», «Богословсько-політичний трактат» Спінози…[14] Я вирішив ув’язнити книжку Каракса між річником юридичних подробиць справ цивільних судів Жерони (випуск 1901 р.) та романом Хуана Валери[15]. Щоб знайти місце, я витяг збірку поезій Золотого віку, яка стояла якраз між двома названими книжками, та протиснув на її місце «Тінь вітру», після чого огородив задній ряд стіною безсмертних творів Ховельяноса.

      Без зайвої метушні я залишив свою схованку, відшукавши шлях за тими позначками, що зробив по дорозі сюди. Крокуючи в темряві між нескінченними рядами книжок, я не міг подолати почуття смутку; я думав: ось я абсолютно випадково у єдиній книжці, похованій у цьому безкрайому некрополі, знайшов цілий всесвіт – а тисячі, сотні тисяч інших книжок так і залишаться забутими назавжди… Я відчував, що мене оточують мільйони покинутих сторінок, сторінок, яких більше ніхто не гортатиме, які поволі потопають у темному океані забуття, поки світ, життя якого пульсує поза бібліотекою, втрачає власну пам’ять, навіть не розуміючи цього.

      Уже розсвітало, коли я повернувся до оселі на вулиці Св. Анни. Я тихо відчинив двері та, не вмикаючи світла, ковзнув усередину. Стіл у їдальні й досі було накрито для вечері: торта ніхто не торкався, посуд чекав на страви. Я розглядів у фотелі нерухомий силует батька – він дивився на пейзаж за вікном. Батько, вочевидь, не лягав – він досі був у тому самому костюмі. Кружальця диму ліниво здіймалися від цигарки, яку він, наче ручку, тримав між вказівним та підмізинним пальцем. Я вже багато років не бачив, щоб батько палив.

      – Доброго ранку, – промимрив він, відкладаючи цигарку в попільничку, переповнену недопалками.

      Я не знав, що сказати. Світло позаду батькової фігури приховувало його очі.

      – Уночі кілька разів дзвонила Клара, – сказав він. – Її голос звучав стривожено. Вона просила тебе передзвонити, незважаючи на те, котра буде година.

      – Я не маю наміру більше ані бачити Клару, ані розмовляти з нею, – відповів я.

      Батько кивнув головою, але нічого не сказав.

      Я сів на один зі стільців та витріщився на двері.

      – Чи не розповіси, де ти був?

      – Блукав неподалік.

      – Ти мене до біса налякав.

      У його голосі не було чути ані злості, ані докору – сама лише втома.

      – Знаю. Вибач, – відповів я.

      – Що в тебе з обличчям?

      – Підсковзнувся під дощем та впав.

      – У цього дощу гарний бічний удар. Поклади щось на рану.

      – Нічого. Я її навіть не помічаю, – збрехав я. – Усе, що мені потрібно, – це трохи поспати. Я ледве тримаюся на ногах.

      – Принаймні відкрий свій подарунок, перш ніж іти спати…

      Батько показав рукою на загорнутий