Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.
– То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? – спитав я.
– Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.
Я зітхнув.
– І всі книжки Каракса згоріли?
– Майже всі. На щастя, секретарці Кабестані дещо було відомо, крім того, вона мала непогану інтуїцію. З власної ініціативи вона пішла на склад і взяла по одному примірнику кожного з романів Каракса. Саме вона вела офіційне листування з Караксом, і з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Її звали Нурія, і я гадаю, що у видавництві, а можливо, й у всій Барселоні, вона була єдиною людиною, яка читала романи Каракса. Нурія завжди мала прихильність до тих, на кого всі вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких підбирала на вулиці. З часом вона стала «підбирати» письменників-невдах – може, через те, що її батько хотів стати письменником, та ніколи ним не став.
– Здається, ви непогано її знаєте.
Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмішку.
– Краще, ніж вона вважає. Вона моя дочка.
Я мовчав. Мене гризли сумніви. Що далі я слухав, то далі заплутувався.
– Безсумнівно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 році. Дехто каже, тут він і помер. Чи залишилися в нього родичі? Хто може знати про нього більше?
Ісак зітхнув.
– Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поїхала до Південної Америки, де вдруге вийшла заміж. А батько… Не думаю, що син з ним помирився.
– Чому так?
– Не знаю. Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.
– Чи ви не знаєте, батько Каракса досі живий?
– Сподіваюся. Він молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кілька років уже не читаю некрологів: знайомі мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякає. До речі, Каракс – це дівоче прізвище його матері. Прізвище батька – Фортюні. Він – власник крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо.
– А як ви вважаєте, коли Каракс повернувся до Барселони, чи міг він забажати зустрічі з вашою дочкою Нурією? Вони ж були друзями, а з батьком він не ладнав…
Ісак гірко розсміявся.
– Я б дізнався про це останнім. Зрештою, я її батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурія поїхала у справах Кабестані до Парижа. На кілька тижнів вона зупинилася у помешканні Хуліана Каракса. Це розповів мені Кабестані. А мені дочка сказала, що мешкала в готелі. Тоді вона ще не була заміжня. У мене є підозра, що Каракс був у неї трохи закоханий. Моя Нурія з тих жінок, для яких украсти чоловіче серце – так само просто, як і сходити до крамниці.
– То вони були коханцями?
– Полюбляєш мелодрами, так? Послухай-но, я ніколи не втручався в особисте життя Нурії, бо моє власне далеко