Усередині за невеличким прямокутним столом сидів високий голомозий чоловік у круглих окулярах. Без однострою, в звичайному цивільному піджаку, під ним – плетений светр з відкоченим коміром. На столі біля гасової лампи примостився повстяний картуз, поруч – пістолет. Хто перед ним, Коломієць розібрати не міг, хоч уже призвичаївся до освітлення.
– Отак, – мовив голомозий, глянувши на Максима спершу крізь окуляри, потім зняв їх, роздивився вже неозброєним поглядом, хукнув на скельця, витер картатою хустинкою, яку поклав на картуза, знову повернув їх на перенісся. – Чотовий Східняк. Познайомились.
– Я розумію, мою справу вирішили, – сказав Коломієць.
– Що ви розумієте? Як саме вирішили?
Максим не чекав такого, відповідь знайшлася не відразу. Поки шукав, вартовий зняв кайданки й вийшов. Сідати арештант не поспішав, потер кисті рук, вже звично торкнувся кінчиком язика скалка зуба в роті, скривився.
– Що?
– Вибили. Тобто, зламали.
– Зламали?
– Ага. Зуб. Старалися.
– Погано старалися. Хоча добре, що докладають зусиль. – Відразу, без переходу, голомозий знову виплюнув ті самі запитання: – То що ви розумієте, Коломійцю, і як саме вирішили вашу справу?
– І прізвище моє знаєте.
– Я – референт окружного відділу СБ. Мене називають Андрусем. Знати про подібні речі входить до кола моїх службових обов’язків. Присядьте, маю розмову.
– Та я думаю. Аби не хотіли побалакати, то не гукали б.
Андрусів голос звучав хрипкувато, ламано, ніби в підлітка.
– Не раджу вам тут і тепер гарикатися, Коломійцю. Бо все для вас іще може помінятися. І досі не почув, чому вас тримають тут.
– Ви ж усе знаєте.
– Хочу почути від вас.
Коломієць присів на грубо збиту дерев’яну лавку.
– Добре. Мені вибили зуб і зламали ребро, намагаючись переконати: я – зрадник. Або щонайменше схильний до цього. У того, хто вирішив заарештувати мене, мабуть, були для того свої причини. Зі мною працювали старанно, але щось дуже коротко, як я вже потім зрозумів. Відтак чіпати перестали, хоча під вартою лишили. Це, пане Андрусь, може означати лише одне: конфлікт інтересів.
– Чиїх інтересів?
– Отут – Бог його знає! – Максим розвів руками. – Нехай би моя провина не викликала сумнівів, а те, що я не признаюся, – так ніхто не признається. У такому разі мене або передають кудись для подальшої розробки, або карають тут, далеко ходити не треба. Інший варіант: сталася помилка. У мирний час – згоден, прикра. Під час війни – доволі звичайна, нічого особливого. За таких обставин випускають навіть у системі енкаведе. Не так часто практикують, та все ж. Проте я в підвішеному стані. Мене вже не допитують, але я ще не на волі. Отже, хтось десь має інтерес, так чи ні?
Переплівши