Багряний рейд. Андрій Кокотюха. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Андрій Кокотюха
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2016
isbn: 978-617-12-2014-0, 978-617-12-2013-3
Скачать книгу
прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.

      – А простіше?

      – Куди вже простіше.

      Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.

      – У Фоміна – чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.

      – Ага, – кивнула Майя. – Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?

      Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.

      – Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.

      – Здогадуюсь. Нічого дивного. – Майя знизала плечима. – Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.

      – Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

      – Чому? – слухняно спитала Майя.

      – Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?

      – Улянич Тетяна, – відповіла, ніби рапортувала.

      – Отак відразу впізнала?

      – Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала – раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.

      – Зате пам’ять хороша, – гмикнув Гордієнко. – Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.

      – Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?

      – Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири – родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час – мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права – жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»

      Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.

      – Тепер


<p>15</p>

Саморобна запальничка часів Другої світової війни, корпус якої виготовлявся з гільз переважно крупнокаліберних патронів. Популярна передусім серед солдатів, сержантів та молодших офіцерів Червоної армії.