Майї остаточно запаморочилося в голові.
– Тепер ти мене зовсім заплутав. Перескакуєш з п’ятого на десяте. До чого тут ще й сіонізм?
– До всього, – слова знову прозвучали багатозначно, а сам Гордієнко виглядав утаємниченою, отже, дуже важливою персоною. – Розпалювання ненависті до єврейської нації грає сіоністам на руку. Бач, усе ніби сходиться: євреї навколо при високих посадах та мають привілеї, бо радянська влада їх захищає. Висновок: влада справді єврейська. Але ж це не так, Майко! Проте піди доведи це агентам світового сіонізму, які починають волати про те, як на звільнених від німців територіях громадяни переслідують євреїв, а органи правопорядку не чухаються. Усе це – питання політичне, працює проти нас. Тому органи, той самий Фомін, змушені реагувати. І виявляти як тих, хто провокує антисемітські настрої, так і тих, хто з цього користається. Он артисти вже пишуть товаришеві Сталіну листи, аби від керівництва Україною відсторонили товариша Хрущова. Мовляв, сприяє міжнаціональній гризні.
Заплющивши очі, Майя стиснула двома пальцями скроні, намагаючись хоч так зібрати рій думок докупи. Постоявши так, розплющила, глянула на дільничного, котрий саме підвівся і знову взявся за сокиру.
– Отже, громадянка Улянич потрапила під боротьбу з агентами націоналістів та сіоністів? Чорт знає що, Юрку. Вона не може одночасно працювати на дві структури.
– Майко, ніхто ще не довів, що твоя Улянич працює хоча б на одну. Вона може повторювати чужі слова, потрапити під вплив пропаганди. Або справді мати якісь зв’язки, хай непрямі. Так чи інакше, розібратися треба, згодна?
– Ну… так… Мабуть… Треба, звісно треба.
– Тому її забрали. А Улянич, не будь дурна, відразу почала активно допомагати слідству. Мовляв, не тих берете, товариші. Є така Майя Зозуля, вражина прихована, на німців працювала, з колаборантами спала, досі на волі, хоч наша влада вже майже як рік повернулася. Де вона тебе побачила в місті – не скажу.
– На базарі, не інакше.
– Може, й так. Але тепер зрозуміла, чому тебе висмикнув Фомін?
– Побічна жертва націоналістичної агентури, – криво посміхнулася Майя.
– Дарма либишся, – зауважив дільничний. – Усі ці процеси дуже серйозні. Ти в них – така сама піщинка, як і ота Улянич. Добре, я постукав у потрібні двері, а то б довго ще не випустили. І хтозна, чи випустили б узагалі. Поїхала б у телячому вагоні на Донбас, вугілля довбати, – на цих словах Гордієнко теж гмикнув. – Бач, як воно. З палива почали, до палива повернулися. Роздобуду тобі вугілля. Небагато, але трохи відвантажу.
Знову замахнувшись, він увігнав сокиру точно в середину колодки.
– І брусок захоплю. З тупою сокирою – не життя. Взагалі…
– Що?
– Нічого.