Керівне ядро формувань, що вели проти уряду збройну боротьбу, було за складом здебільшого неселянським. Командування військ Центральних держав було переконане, що частину озброєних груп утворили й очолювали агенти Антанти. Однак у більшості випадків організаторами повстань і ватажками партизанських загонів були діячі УНР і радянські активісти (яких, утім, іноземні союзники гетьмана часто теж зараховували до агентів Антанти, вважаючи, що радянський уряд пов’язаний з нею). Так, у доповіді службовця Державної варти 6 липня 1918 р. щодо ситуації у Херсонській губернії зазначалось: «Есть еще […] категория населения, но сравнительно незначительная, это бывшие члены всяких советов и комитетов, лица, так или иначе причастные к бывшим властям и изыскивавшие для себя пользу из нее [власти], они, не желая расставаться со своим положением, иногда открыто выступают и заявляют о непризнании существующей власти. К этой категории примыкают также преступный элемент, выпущенный из тюрем, а также лица, воспитанные на митингах. Эта категория лиц, фанатически настроенная, организована и хорошо вооружена, а потому терроризирует и запугивает умеренную часть населения, ведя попутно агитацию»[120].
Крім прикордонних із Росією регіонів, де активними були більшовики, ініціаторами повстань в Україні 1918 р. здебільшого виступали члени українських соціалістичних партій, головним чином представники лівого крила УПСР[121].
Політичні активісти, які діяли в селянському середовищі, зазвичай до нього безпосередньо не належали, але мали з ним особисті зв’язки. Показовою тут є постать Н. Махна. Виходець із селянської родини, він іще в юнацькі роки покинув сільську працю (оскільки «попал в компанию экспроприаторов, носивших модную тогда кличку анархистов»[122]), однак після тюремного ув’язнення у 1917 р. повернувся до рідного Гуляйполя, обравши його осередком своєї політичної діяльності.
Політичному функціонеру без певної приналежності до українського селянства було непросто налагодити з ним взаємодію. Більшовики, активні в русифікованих містах, у селах стикалися з труднощами через переважання у своїх рядах росіян і євреїв та брак українців. Член більшовицького осередку у Звенигородці Г. Герасун наголошував у спогадах, що спроби міської партійної організації поширити вплив на села зазнали невдачі саме через недовіру селян до агітаторів-неукраїнців[123].
Іще одну частину