Коли справді військові почали вилучати зерно, селяни на Херсонщині були ладні підкоритись будь-якій владі, здатній це припинити, наприклад російським монархістам. 20 липня 1918 р. співробітник варти констатував: «Деревенский люд глубоко убежден, что в России существует царь, но правительство [Української Держави] и немцы это скрывают. Второй слух, что во главе с великим князем Николаем Николаевичем, а другие говорят с Михаилом Александровичем уже бьют австро-германские войска, идут на выручку украинскому народу, ожидая с их стороны помощь для свержения австро-германцев»[106].
Однак окрім селян, які були неприхильні до гетьмана виключно через порушення їх майнових прав, у селах знаходились і політично ангажовані люди, яких гетьманський режим не влаштовував, оскільки не був соціалістичним і не був, як вважали прихильники УНР, які звинувачували гетьманців у проросійських симпатіях, справді українським.
Яка ж частка селян була готова зі зброєю в руках боротися проти уряду гетьмана? П. Скоропадський вважав, що таких було небагато. У спогадах він визнавав: «Пока власть правительственная не была еще налажена, помещики этим пользовались и всякими неправедными путями выколачивали деньгу из крестьян. […] Наконец, немцы и, особенно, австрийцы далеко не вели политику, способную привязать к себе жителей Украины. […] Все это было отвратительно, но дело в том, что, несмотря на все эти отдельные факты, народу жилось лучше в общем, нежели раньше и позже, так как все-таки была какая-то власть и намечался порядок. Всякий хозяин знал, что он может выйти на свое поле и что результат работ будет его; он знал, что никакие набеги на его дом разрешены не будут и т. д. И вот почему только бездомная голытьба участвовала в восстаниях Петлюры и Шинкаря»[107].
Партизанський полк Таращанського повіту Київської губернії
Голова держави у своїх оцінках спирався на доповіді підлеглих і повідомлення союзників. І ті, і інші були переконані, що у гетьмана залишилось чимало прихильників у селах, а серед його противників далеко не всі готові брати до рук зброю. Наприклад, 6 липня 1918 р., у розпал Звенигородського повстання, начальник Особливого відділу при штабі гетьмана у рапорті керівництву констатував: «По словам осведомителей, 80 % населения Звенигородского уезда относилось крайне несочувственно к происходившим беспорядкам»[108].
За