Не слід перебільшувати й розмах репресивних заходів у період Гетьманату. Загальні дані про кількість підданих покаранню відсутні, є лише фрагментарні. Встановлено, наприклад, що у липні 1918 р. в межах Катеринославської губернії австро-угорськими військовими було страчено 145 осіб[90].
Це дуже багато, але не означає, що не було «жодного села, де б німці і українські поміщики пощадили хоча б одного селянина»[91].
Командування австро-угорських та німецьких військ в Україні застерігало своїх підлеглих від застосування надмірних і необґрунтованих репресій, нагадуючи, що війська перебувають у дружній країні[92].
Часто представники правоохоронної системи Української Держави проявляли інертність, що становило ще одну ваду цієї системи. Бажання вирушати під кулі в бунтівливі села у захисників закону було небагато. Показовим було становище у Гайсинському повіті в травні-червні 1918 року. Обійнявши посаду в перших числах травня, повітовий староста знайшов повіт у цілковитому безладді. Селяни чинили руйнації («продолжают разрушать владельческие постройки, расхищать остатки уцелевшего движимого имущества, уничтожать казенные и частновладельческие леса и озимые посевы»). Звернені до української й австрійської комендатур прохання старости про допомогу залишались без відповіді («гласом вопиющего в пустыне»). Доповідь повітового старости очільнику Подільської губернії свідчила про роздратування: «Правда, команды 30 австрийского полка посылаються изредка в уезд для разоружения населения, но такие командировки скорее носят характер приятной прогулки по уезду, ибо, прибыв в село, команды эти, побыв там не более двух часов, ограничиваются только словесным требованием возврата оружия и, получив несколько винтовок, переходят в другое село, не обмолвившись даже словом о возврате разграбленного имущества». Два місяці по тому ситуація в Гайсинському повіті залишалась без змін. 23 червня 1918 р. повітовий староста знову скаржився на бездіяльність військ: «Несмотря на мои многократные просьбы австрокоманда бездействует, почему население совсем не разоружено»[93].
Ерцгерцог Вільгельм і Українські січові стрільці, с. Грузьке Херсонської губернії, 1918 р.
Замість розбороняти учасників громадянського конфлікту війська Центральних держав і українські правоохоронці нерідко ставали на бік одного з них. Найчастіше вони підтримували великих землевласників проти дрібних: на прохання поміщиків, оминаючи примирні комісії, стягували з селян компенсацію за зруйновані маєтки. Зазвичай це був іще один прояв корупції – частина сплачених селянами грошей ішла до кишені посадовця, який здійснював стягнення[94].
Велику підтримку австро-угорські і німецькі військові надавали німцям-колоністам.