З цим погоджувались і інші представники адміністрації Української Держави. 28 вересня 1918 р. у доповідній начальник освідомчого відділу при чернігівському губернському старості стверджував: «Заможний клас побоюється тих зграй розбійників, на які розбилися рештки повстанських банд і які переховуються у лісах. Населення ж малозаможне хоч і співчуває більшовизму і повстанському рухові, проте побоюється сили німецької зброї та нещадності репресій німецьких властей. Нині й ця частина населення озлоблена проти бандитів, тому що їй доводиться відповідати перед німецькими військами за діяльність банд. Населення, однак, особливих послуг у справі пошуків учасників бунтарського руху не надає, тому що, з одного боку, боїться помсти розбійників, а незаможний клас до будь-яких розпитувань ставиться підозріло і тримається замкнуто, побоюючись, очевидно, можливості певних неприємностей»[141].
Звірячі розправи з мешканцями маєтків, німцями-колоністами та «куркулями», докладно описані у спогадах Махна і махновців, мали на меті не лише помсту кривдникам і знешкодження найактивніших ворогів, зокрема з селян, а й насадження атмосфери страху, були спробою сподобатись постраждалим від утисків влади і приструнити її прибічників.
Розвитку партизанського руху сприяла відносна слабкість правоохоронної системи Української Держави. Об’єктивно для здійснення правоохоронних функцій у розбурханій країні наявних у гетьмана сил було замало. Три українські губернії, зайняті австро-угорськими військами, за площею майже дорівнювали австрійській частині Австро-Угорщини, одна лише Катеринославська губернія була розміром як Чехія. Представники австро-угорського командування в Україні згодом нарікали у спогадах, що ефективно контролювати таку велику територію з чисельним населенням за допомогою тільки 120 тисяч вояків було вкрай складно[142].
Крім того, як уже зазначалось, правоохоронна система Української Держави мала суттєві вади: процвітали корупція, службове недбальство, бездіяльність. За таких умов уряд зміг придушити збройні виступи, однак знешкодити усі партизанські загони йому не вдалося. Маючи вірних людей у селах і схови в лісах, добре налагодивши розвідку і зв’язок, партизанам вдавалось тривалий час уникати переслідування. На користь їм був навіть той відносний порядок в Україні, який забезпечили гетьманські охоронні служби й іноземні війська[143].
Якщо після повалення