– Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, – Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, – нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.
– Авжеж, – Ґеральт махнув корчмареві. – Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.
– Але ж нині переддень Йуле, – пояснив шинкар, почувши його слова. – Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…
– Знаю, – перебив його відьмак. – А що нині в кухні мати традиція наказала?
– Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.
– Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?
– Якщо яловичина, – сказав за мить роздумів рицар, – тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.
– Чудовий вибір, – кивнув корчмар. – Радий прислужитися вашмосцям.
Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.
– Аж ніяк! – Рицар підняв вінок і відкинув його. – Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…
– Замовкни, Рейнаре.
Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.
– Йуле, – сказав Ґеральт, відставляючи кубок. – Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!
– Місяць, – холодно й тверезо виправив його Рейнар. – Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.
– Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?
– Небагато, – погодився рицар, наливаючи. – Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?
Ґеральт не відповів. Пам’ятав.
– Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, – заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. – Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли,