Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський

про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[35] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[36] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла.[37] Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.

      – На щастя. А князь помер?

      – Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.

      Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.

      – Хоча князь, – продовжив за мить, – завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus,[38] бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні – то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[39] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.

      – На бабі?! – зареготала Ангулема.

      – Правду кажучи… – Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. – Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.

      – Зрозуміло, що не в них, – погодився серйозно Кагір. – Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га? Під час розповіді мені здавалося…

      – Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, – за звичкою перебив його вампір. – Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?

      – З цього приводу також, – відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. – Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.

      – Тож можу розраховувати, – промовив терпко відьмак, – що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?

      – Можеш розраховувати. – Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. – І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті,