– Ти мене дражниш, відьмо.
– Саме такий намір я й мала.
– Ах, так? То зараз я покажу тобі, сучко, що з твоїм відьмачим коханцем я можу конкурувати в будь-якій царині. Та що там – навіть те покажу, що я від нього кращий!
Стражники, які стояли під дверима, аж підскочили, як почули з келії удари, тріск, гуркіт, виття та скавчання. А якби стражникам колись раніше доводилося чути вереск зловленої в капкан пантери, то вони присяглися б, що в келії саме пантера.
Потім із келії до стражників долинув страшезний рик – точнісінько наче пораненого лева, якого, зрештою, стражники також ніколи не чули, а бачили тільки на гербових щитах. Перезирнулися. Кивнули один одному. А потім увірвалися досередини.
Йеннефер сиділа в кутку кімнати на рештках нар. Волосся мала розчухране, сукню й сорочку – роздерті зверху до самого низу; її малі дівочі груди різко здіймалися в ритмі важкого дихання. З носа її текла кров, на обличчі швидко росла припухлість, як і сліди від нігтів на правій руці.
Бонгарт сидів в протилежному кутку кімнатки, серед уламків карло, обіруч тримаючись за матню. Кров із носа текла і в нього, забарвлюючи сиві вуса в колір глибокого карміну. Обличчя було перекреслене кривавими подряпинами. Ледь загоєні пальці Йеннефер були слабкою зброєю, але замки браслетів із двімериту мали на диво гострі краї.
У спухлій щоці Бонгарта, точнісінько у вилицевій кістці, стирчала, глибоко увіткнута обома зубцями, виделка, яку Йеннефер вкрала зі столу під час вечері.
– Тільки малі песики, шкуродере, – видихнула чародійка, намагаючись закрити бюст рештками сукні. – А від сучок тобі б триматися подалі. Заслабкий ти для них, молокососе.
Не могла собі пробачити, що не поцілила туди, куди хотіла, – в око. Але що ж, ціль була рухома, а крім того, ніхто не досконалий.
Бонгарт рикнув, встав, вирвав виделку, завив і аж заточився від болю. Огидно вилаявся.
До келії зазирало ще двійко стражників.
– Гей ви! – загарчав Бонгарт, стираючи кров з обличчя. – Швидко сюди! Витягніть мені цю шльондру на середину підлоги, розіпніть та притримайте!
Стражники перезирнулися. А потім втупили погляди в стелю.
– Краще б вам іти собі звідси, пане, – сказав один. – Ми не станемо тут нікого ані розпинати, ані притримувати. У наші обов’язки це не входить.
– А крім того, – пробурмотів другий, – ми не маємо наміру закінчити, як Ріенс чи Шірру.
Кондвірамурс поклала на купу аркуш, на якому було зображено тюремну камеру. А в камері – жінку з опущеною головою, у кайданах, прикутих до стіни камери.
– Її тримали в полоні, – пробурмотіла вона, – а відьмак розважався в Туссані з якимись брюнетками.
– Ти його засуджуєш? – різко запитала Німуе. – Не знаючи майже нічого?
– Ні. Не засуджую, але…
– Немає ніяких «але». Прошу, замовкни.
Якийсь час вони сиділи мовчки, гортаючи картонки малюнків та акварелей.
– Усі версії легенди, –