– Так, тату… У мене… у нас із Каролем усе буде добре, обіцяю…
– Мусить, мусить бути добре… Усе потихеньку-помаленьку залагодиться, і з тебе вийде добрий спадкоємець, а дасть Бог, і король…
Станіслав Щенсний зашарівся, знову відчувши на своїх плечах важку ношу спадкової відповідальності, яку раз у раз брикливо намагалася скинути його молодість укупі з мрійливою поетичною натурою.
Сірий квітневий вечір настав швидко, натягаючи таємничу пелену довгих тіней і шурхотливих звуків на кристинопільський палац. Над ним майже завжди стояли хмари: мабуть, через те, що близенько широкою долиною котив води глибокий Західний Буг. Та слуги по кутках перешіптувалися про те, що то нечиста сила так небеса постійно тримає, щоб Бог не глянув на неї, і ходить туди-сюди, і живе в палаці… А де живе – того вголос не говорили, тільки завертали багатозначно очима, бо всі й так знали, у кому вона оселилася… Анна Ельжбета останнім часом погано спала: то холод, то несподіваний жар змінювали одне одного, вимучуючи худе тіло й доводячи жінку до сказу. Вона підбігала до вікна, шарпала його, рвучко вдихаючи холодне вологе повітря, яке чомусь не розтікалося по тілу й не годувало досхочу всі його частинки; у тій постійній задусі серед річкового туману мозок починав бачити якість фантастичні силуети, які змінювали обриси й рухалися до неї. «Боже святий, спаси і помилуй…» – падала перед багатими іконами пані Потоцька. Молитва заспокоювала, та сну так і не повертала, як не викручувалося тіло на великому ліжку. Спогади навалювалися на свідомість, стаючи жуйкою для мозку аж до світанку. Анна Ельжбета не любила нікого… і ніколи… І її теж ніхто й ніколи не любив… В одну з ночей вона це усвідомила, і, укотре відкривши вікно, закричала таким страшним криком, що всі, хто його почув, поспішили проказати молитву й затулити обидва вуха подушкою.
Її використали, так-так, використали молодість, прізвище… І тіло призначили для виношування тих, хто буде далі носити прізвище роду Потоцьких. А чи хто спитав, чого хоче вона сама? Не спитав, та й уже не спитає ніхто й ніколи; і сенсу нема: роки полетіли – і літня жінка в задушливій злобі плакала, втихала, знову набиралася злості. У її квітучі вісімнадцять батьки нарешті визначились із достойною партією для своєї доньки, єдиним плюсом зовнішності якої була молодість, та на балах молоді люди чомусь не помічали й того плюса, тож мала всі шанси потроху зарости мохом стародівоцтва. Цілий тиждень проплакала у своїй кімнаті Анна