– І цього мало буде…
– А що ж, що ж іще-е-е?! – схлипувала жінка.
– Як вгодиш мені ліпше, ніж своєму хлопові, то, може, і шести злотих стане; навіть коза твоя з гусьми залишаться вдома.
– Ні, ні… то не по-божому… – з широко розплющених синіх очей потекли вже сльози відчаю.
– Як не можеш «не по-божому», то буде по-людськи, – нетерпляче кинув вояка.
– Так, пане, я… змо-о-о-ж-ж-жу.
– І не вий мені тут, вставай…
Під найближчим деревом нещасна, схлипуючи, тремтячими руками зняла одяг. Домбровський хтиво облапав і вим’яв груди – тверді, покрутив соски; оглянув рот; хляпнув рукою, як коняку, по сідницях.
– Файна, з холєри файна, – відкрив свій вхід до раю й попхав голову жертви вниз, собі між ноги. – А тепер давай, старайся, тільки дуже старайся… І вважай там із зубами, а то виб’ю…
Назад посланці Потоцького їхали в доброму гуморі: Сіраковський – бо не треба було їхати по вбогих халупах, а Домбровський – через те, що, як справжнісінький вовкулака, удовольнив свою тваринну хіть повним приниженням жінки мірошника, ще й забрав останні гроші сім’ї.
– Пане Домбровський, а що ви сказали жінці, що вона вам гроші віддала? – Сіраковський прагнув удосконалювати свій талант управлінця.
– Що, що… Що чоловіка до війська заберу, бо податки погано сплачує… А хто ж до війська хоче, коли війна в країні йде? Дурних нема – ліпше заплатити; живий хлоп іще заробить…
Батько й син Потоцькі через вікно карети роздивлялися Белз: маленькі дерев’яні хатинки тулилися одна до одної обабіч довгих покручених вуличок, политих нечистотами й помиями. Помітно вирізнялися три сектори забудови: польський – відносно багатший, єврейський – найбільш щільний і скупчений, і український – найбідніший. Обдерта дітлашня галасливою юрмою бігла за каретою: «Нєх жиє пан Потоцький!.. Нєх жиє пан Потоцький!..» Станіслав Щенсний порився в кишенях і звично сипнув через вікно жменьку дрібних монет – дітлахи горобцями кинулися в дорожній бруд.
– Не треба привчати голоту до подачок. Мусять знати, що все працею має даватися, а не з пана сипатися, – Франц Салезій був незадоволений щедрістю сина. Щенсний зніяковіло хитнув головою й засвоїв іще один урок. – А он туди, туди й туди не шкодуй, – батько рукою показав на костел, дерев’яну синагогу й греко-католицьку церквицю. – Бо як є вони, то люди мають причину залишатися тут надовго: спільна віра – то велика сила, і вже є їм навколо чого об’єднуватися. А ти сам знаєш, що з людьми ниньки скрутно: повибивали, повирізали, а ні – то самі повтікали… А хто тобі робити буде? Щоб жили ти й твоє майно, люди, люди мусять бути коло тебе… Та основне – щоб були під тобою: щоб, коли гуртуються, проти тебе не йшли… Тому в овець пастух правильний мусить бути – от йому, сину, і вартує дати, і вже тоді отару поведе, куди ти схочеш і скажеш… – стяглистий і скупий Франц Салезій переставав бути таким, коли на кону стояли важелі впливу на свідомість людей. Інтуїтивно чи ні, але був він, як сказали б нині, і талановитим