– Ну а де, сину, іще вісім злотих? Не сходиться твоя арифметика. – Затримавши прицільний соколиний погляд на Станіславові, пані готувалася до атаки.
– Тут, мамо, така справа… – Щенсний аж зіпрів: обман було викрито. – Коло Белза в одній сім’ї… ну, мати померла й одинадцятеро дітей сиротами… ну і… я… купив їм… ну…
– Що?! Говори нарешті!
– Корову… Вони потім віддадуть, років за два…
– Віддадуть! Та щоб згодом! Сину, та ти так по світу підеш і нас пустиш! – Істеричні крики Потоцької вже було чутно на весь палац.
– Але, мамо, то одинадцять пар робочих рук, потрібних нам потім…
– І так би вижили! У річках риби повно! Серед людей живуть – дали б щось!
– Так я теж… л-людина…
– Мовчати! Ти їхній дідич, якому винні вони, розумієш, во-ни! Може, ти ще кожному зі ста тридцяти тисяч збираєшся давати?! Не чую, Щенсний, не чую… – Анна Ельжбета виписувала кола навколо сина, і той тремтів, стоячи в енергетичній пастці злостивого вихору материного незадоволення. – Не чую!
– Н-ні, не б-буду.
– Добре, Станіславе… Сподіваюся, ти зрозумів, що в цьому світі кожен сам за себе й кожен зі своїми обов’язками, – мати чеканила слова з вправністю сильного коваля. – Не треба більше поправляти на дідові торби: вони й так не розбагатіють від твоєї корови, але думатимуть, що можуть тебе розчулити й не платити в майбутньому.
– Я зрозумів, мамо. Так, ти права, як завжди. – Щенсний прагнув закінчення моральної екзекуції.
– Добре, якщо так. Іди…
Уся моральність і святенництво Анни Ельжбети закінчувалися там, де починалися гроші, її великі, всесильні гроші, які були для неї синонімом влади, безкінечної влади над речами, людьми й навіть над Богом: Він же там, нагорі, бачить і знає, за чиї фундуші звучать дифірамби Божій славі… Тож завдяки грошам усе й усюди було в неї, як на рибному місці, пригодовано: і на землі, і на небі. «А любити… Любити мене не треба. Хай краще бояться… За гроші я куплю все…» – з таким девізом ішла по життю Анна Ельжбета Потоцька, і стосувався він усіх, сина також. Тож ніколи ніяких поступок у питанні грошей ні-ко-му…
Великий Болотний Дух витав над палацом і на величезній території навколо: непролазні лісові масиви на узвишшях перерізалися незліченними річковими потоками, які плавно несли свої води широкими заболоченими низовинами. Трясовини, зарослі височенним очеретом та осокою, в обрамленні пишно квітучих зозулинців були оманливі й підступні; поглинаючи тварин і людей, Болотний Дух жадібно заковтував їхні жахливі судомні крики у своє безформне тіло, стаючи сильнішим і впевненішим у своєму праві на нові жертви. Люди боялися Болотного Духа: болото було входом до пекла, і там, у смердючому баговинні, жили чорти; набирали вони й подоби пристойно вдягнутого німого пана, який пішки вмів обганяти вершників, і ті з переляку потрапляли в трясовину, і дитини, що кликала на поміч… Лише щира молитва допомагала подорожнім пройти безпечним