– Знаю, знаю. Травою подорожника відходимо… А от душу її хто залатає?… – Зося прикро зітхнула.
Вільчек підійшов до Дарки.
– Ти того… не гнівайся на мене, добре? Подобаєшся ти мені, і…
Дарка не дослухала, голосно схлипнула й зайшлася в дрібному плачі, аж локшина на спині заворушилася.
– Кра-а-а-ще б… я… теж померла від чуми, як і всі мої… До них хо-о-очу… Іди, іди звідси-и-и…
Пригнічений конюший зрозумів: шансів на прощення мало; з тим і пішов і до темної ночі завзято вимивав кінські зади, намагаючись забути за роботою прикрий нинішній день. Але, як усім відомо, найгірше забувається саме те, що найбільше хочеться забути…
Франц Салезій любив дорогу: зміна декорацій і плавне похитування карети відволікали його від постійного ниття суглобного болю, і Потоцький по-філософськи виминав у голові новини й події, сплітаючи їх у єдине полотно.
– Хотіли жаби короля, а дістали лелеку, – задумливо промовив шляхтич.
Кароль Сіраковський зі стриманою усмішкою запитально глянув на пана, та той далі заглибився у думки. За своє життя старий Потоцький був свідком злету й падіння кількох королів, і кожному хотів бути вірним, аби лишень король думав за всіх і на благо всіх… Двічі – у 1697–1704 і в 1709–1733 роках – на троні перебував Август ІІ Сильний, який прагнув утворити унітарну саксонсько-польсько-литовську державу. За його правління, до речі, після війни Священної ліги проти Османської імперії до Польщі й відійшли Поділля та частина Правобережної України. Спочатку Август ІІ прихильно ставився до козаків, навіть використав їх під час облоги Риги, а потім сталося, як у приказці: «Як підмур’я кладуть, їсти й пити дають, а як крокви ладять, то чортами платять» – наполіг на виселенні козацьких полків на Лівобережжя. Звільнені території населили поляки… Проте, хоч і називався Сильним, не витримав король натиску своєї домашньої шляхти – «разом і батька легше бити» – і під час шведської окупації під примусом віддав корону Станіславові Лещинському… Петро І розбив шведів – знову Август ІІ зміцнив свої позиції й повернувся на престол. Та сильним себе відчув не тільки він: у країні визріла й загартувалася як політична сила шляхта, і кожен пан бачив себе якщо не королем на троні, то королевичем у сеймі.
Відомий «німий сейм» у 1717 році поставив перед королем вимоги, які той прийняв без жодного заперечення, «нанімо» і які обмежили абсолютну владу монарха: королеві було заборонено тривалий час перебувати в столиці Саксонії Дрездені, а саксонським урядовцям – втручатися у внутрішні справи Польщі; також саксонське військо мало покинути терени Польщі. Здавалося б, ось вона – віват, вікторія! – перемога національної самосвідомості і єдності, що приведе польські землі в економічний і політичний ренесанс. Та кожен магнат мав свій майновий інтерес і пиху, які не дозволяли сейму в унісон голосувати за рух уперед. Лише на рік повернувся на трон Станіслав Лещинський, і за нього Франц Салезій Потоцький