Культурология. Дмитро Донцов

замість душі» в тих, що виступали на страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якої виходили горою. Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді в ту далеку епоху в боях проти себе противники, історик завважує: «Така то жорстокість людська – мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла іn centro terrae, на Україні – там справжнє пекло людської злоби». З того то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. І чи не спалахнув знову той вогонь – у різних таборах – тепер на Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про які оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь, душі запалені ним, з ледве блимаючим каганцем обережної, обачної, єлейної хитромудрості драгоманівців минулого віку?

      Як же ж далеко психічно те пекло – на землі і в душах людей – від мрій прекраснодухів XІX віку про «правду між сестрами – Великою і Малою Руссю», про вічну гармонію між «братніми народами»! О скільки – цілою своєю суворістю – ближче нам та далека епоха, о скільки ментальність її людей ближча до повітря нашої доби, аніж до ментальності утопістів гуманності і суспільної гармонії…

      Не у викривлених душах замирених – по Лебедині, Полтаві, Батурині, Петропавлівській твердині і Соловках – «згуманізованих» і душевно здемобілізованих земляків, не в їх заляканій моралі і трусливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння шукати нам наших історичних традицій. Не в сканованого Меншиковими і Біронами покоління, не в розніжених і згістеризованих Толстими і Достоєвськими нівестюхів XІX віку тих традицій нам шукати. Лише в тій далекій, але близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею разом з нами дихає ціла теперішня Європа.

      Провалля ділить нас і наш час від тої доби. Це провалля зветься власне XІX вік, не вік нашого «відродження», як думають демократи, а вік нашого виродження, як думаємо ми. Провалля, по однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а по другім – наші часи. Між ними – наше сплебеїзоване народництво.

      Углибимся в світогляд цих давніх часів, в їх світовідчування, їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з поглядами і світовідчуваннями провідників «новітнього» українства доби упадку, доби XІX віку. Справді провалля ділить їх одне від одного. Так начебто маємо діло з різними народами. Таке, яке ділить, наприклад, німців часів їх найбільшого пониження за Наполеона від німців седанського погрому або визвольних війн.

      У кожного в тямці, як, наче та губка, всякала в себе наша соціалістична інтелігенція облесливі обіцянки більшовизму. Яким оманам тоді не вірила вона! На які лише приманки не йшла, наче миша в пастку! І то не лиш перший раз, але і вдруге, і втретє. На тему нічим не обмеженої – ні почуттям, ні здоровим розумом – наївності чолових представників тої інтелігенції, на підставі її ж таки спогадів можна списати томи книжок… І порівняймо цю наївність з тверезістю