Ціль цієї статті представити той глибокий упадок, в якому опинилася наша національна психіка минулого століття, а з другого боку, – свіжість, життєвість і міць традицій сперед XІX віку. Вказати подекуди на вічність правил їх життя, на їх невмирущу життєву мудрість, яка вже починає відроджуватися в наші часи. Вказати на потребу скінчити раз назавжди з традиціями часів упадку, щоб навернути до інших, до іншого життєвого «вірую».
Книжка має конспективний вигляд. З тієї причини до схеми, до плану її можна було б написати книжку вдесятеро повнішу, в сто разів більш ілюстровану прикладами і контрприкладами…
Але коли є загальна схема, її вже не тяжко буде виповнити кожному, хто того бажає і хто має змогу це зробити. Можна написати окрему книжку навіть на поодинокі теми, що зачеркнуті тут і обняті як цілість. Може не до одної з них колись поверну.
Львів, лютого 1938
Модним у нас стало слово «традиція».
Всі пишуть про пошанівок для традиції. Всі групи взаємно себе обвинувачують, що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесне лікарство, джерело національного відродження.
Можливо, що це так. Навіть напевно так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли втрачає свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти.
Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації. Але чи оті, передавані з роду в рід, витворені історією прикмети нації, є завше додатні? Чи коли, наприклад, якийсь народ віками – як жиди в Вавилоні чи в Єгипті – мусів коритися фараонам, не витворить в нім історія прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж «традицією», варто плекати і шанувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?
Любов до свого… Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання гідна пошани? Можна бажати, щоби «своє, рідне» зайняло незаперечне ніким певне місце в світі… Але яке – надрядне чи підрядне? Щоби воно грало ролю маяка, що світить і іншим у тьмі, чи ролю п’ятого колеса до чийогось воза? Можна прагнути добитися значення в світі отому «своєму і рідному»… Але яким шляхом? Чи те значення виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоби його