Особисто думаю, що незабутній Юрій Дараган (б. петербуржець), тріумфально відкриваючи Княжу Добу і Слово о Полку і квітнучи сухітничими півоніями на запалих щоках, – щасливо прийшов до тих відкрить, саме шукаючи відповіді «чому?». Шукаючи тої ж відповіді, влаштували наші малярі (Крижанівський, Бабій, Дядинюк, Омельченко) свої – у дірявих бараках – пожалься, Боже, – вернісажі, та ще й з промовами й парадами. Шукаючи тої ж відповіді, наші актори творили «нові театри» не лише з «Чорною Пантерою» Володимира Кириловича Винниченка, а й з «Молодістю» М. Гальбе та «Мазепою» Ю. Словацького, з пародіями, спробами скетчу… Шукаючи відповіді, ми влаштовували літературні вечори (але, на щастя, не «авторські»!) з дискусійними доповідями. Читали публічні лекції у Літературно-мистецькім (не абияк розмальованім і урядженім!) клубі у таборі Щипйорно біля Каліша. У тому самому таборі, який Ю. Дараган оспівав:
Бисть тишина в Щипйорні, у шпиталі.
Бисть тишина і тіні-козаки…
…Хто це сказав? Пригадуєш, не знаєш,
Чи Гуня? чи Павлюк!? чи Гордієнко Кість?
Стояв облуплений, обдертий Каліш.
Ридав нордвест. І – нічесоже бисть…
Шукаючи відповіді, ми «відкрили» Мазепу і влаштували були йому мистецьку тризну з Байроном, Лістом, Словацьким. Може, сивий Гетьман усміхнувся тоді до нас з свого за-світу!
Шукаючи відповіді… Але вже знаючи з свіжонабутого досвіду, що шукання то нелегке в нашім таборовім задротянстві, в чудом створенім нами світку, щільно обмеженім границями огієнко-винниченківщини. І часом ми задихалися.
Аж ось несподівано опиняється серед нас р. 1922 перше число відновленого «Літературно-Наукового Вістника». Ім’я редактора – «Д-р Д. Донцов» – ми вже чули, але тільки ім’я, бо ми просто не вспіли були прочитати його перші речі. Але від того першого числа «ЛНВ» – вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось як би прорив облоги, як би вихід у широкий світ, як би відзискання вільного духу і вільних рухів – після довгого спаралізування.
Так таборовий період нашого існування несподівано і вже навіки розколовся на дві частини: до «ЛНВ» (отже – Д. Донцова) і після «ЛНВ». Жили ми потім вже очікуванням свіжого числа цього журналу, в якім зустріли також Стефаника, як батька, Черемшину, як стрийка, і Юрія Липу, як брата. В тому ж часі наш таборянин М. Гікавий (військовий урядовець Армії, а згодом фанатично відданий і по-вояцькому обов’язковий довголітній адміністратор «Вістника»), таємничо усміхаючись, передав нам свіжовидрукувану книжку.
То були «Підстави нашої політики», книга, що їй суджено було стати якщо не євангелією покоління (чого, на жаль, не сталося!), то однією з тих небагатьох книг, які стали на межі нової епохи і то не лише української.
…Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого «чорнявого студента» з Таврії