Культурология. Дмитро Донцов

й патріотизмові Льва Толстого, бо він же уважав, що «патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість». Це властиво і є патріотизм нашої духової «верхівки», отих «культурних» інтелігентів минулого віку, який і досі покутує в запаморочених мізках радикально-соціалістичної чи ліберальної нашої «еліти». Але отой «новітній», інтернаціоналістичний і пацифістичний патріотизм, оте звиродніле почуття XІX віку наказують нам шанувати як наші «традиції»! Якраз за те на нас накидаються, що гидимося такими «традиціями» часів упадку; за те, що прагнемо завернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не «всенацією»; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.

      Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – патріотизм Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Рум’янцева. Всіх отих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають болотом; всіх тих, яким цей наш патріотизм заносить «ідолопоклончим культом нації», «неприємним для поступовця»…

* * *

      «Ідолопоклончий культ нації» називають ще наші «патріоти» типу Толстого «зоологічним націоналізмом». Що розуміють вони під цим не так страшним, як глупим означенням? «Зоологічним націоналізмом» – на їх думку – перейнятий всякий, хто, напр., не затягається до спільного фронту з світовим жидівством для поборювання гітлеризму; хто не тремтить з захоплення на сам звук імені Пушкіна; хто не співробітничає в «Сигналах». «Зоологічним націоналістом» є всякий, хто каже, що, живучи між вовками, не можна мати зубів і вдачі корови, або що в злодійськім селі не накладають на сторожових псів намордника. Хто так не думає, той – на їх думку – проповідує «щастя ножа» і приносить ганьбу «нашому культурному і гуманному століттю». Така їх «традиція», яку вони хочуть прищепити нашому вікові, вікові збомбардованого Києва, Шанхая і Мадрида… Для наших бубніїв людяності всяка людина не нашої породи – це не чужинець, а – брат. То лише «націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на «ворожих сусідів», раді були задирати їх… Напроти, ми (себто космополіти. – Д. Д.) думали, що народу… чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити»… До всіх слов’ян треба «ставитися з любов’ю», забути «нікчемні свари». Рацію мав індуський мудрець Тагор, що «ті, що обдаровані міцною силою любові, що мріють про духове об’єднання, що мають найменше ненависті до чужинців», ті переможуть в житті і гратимуть «провідну роль в майбутнім», тим усміхнеться доля. І навпаки, нетолерантні – зійдуть на пси. Така була думка їх всіх, того чесного товариства гуманістів, від батька і вчителя помавши, а скінчивши на епігонах – Коберським і письменниками з «Громадського голосу», «Вперед» й інших червоних чи рожевих часописів…