Оскільки більше відпорності під тим оглядом мала філософія прадідів наших. Коли по однім невдалім нападі турків на Січ гори яничарських трупів залягли кошовий майдан, їх рішено було спалити, «бо на побитих… трупах кунтуші всі були в єдній крові бісурменській аки омочені… І єсли би їх хто похотів знимати», то мусів би «руки свої тим сквернити».
Турок – це не була тоді така сама людина, як ми, як сказав би Драгоманов. Це були люди «бісурменської крові», з якими контакт, навіть після війни, був заборонений… Для Шаповалів, Григоріїв, Винниченок, навіть і для Липинського московська сила – це були заблудлі брати. Треба переконати їх – і вони отямляться, їх тільки оплутав диявол чи Маркс.
Якою ж принципово іншою, неідилічною була філософія прадідів; що цуралися контакту з невірними турками. В їх навернення не вірили запорожці, вірили в їх витереблення чи унешкідливлення. Це були «безбожні агаряни» з нашої минувшини. Це були «проклятий і безбожний Ногай», «проклятий і безбожний Шелегуба». Це були зненавиджені насильники, не засліплені брати, яких треба напоумити. І нікому з наших предків, що змагалися в кривавій боротьбі з тими яничарами і агарянами було не згірш, ніж нашому поколінню з більшовиками, і в тямці не було любити свій народ не «проти» тих Ногаїв і Шелегуб, а «поруч із ними»! Нікому з наших предків і в голові не вмістилося б, що можна було інакше, як «з погордою або з ненавистю ставитися» до тих наїзників…
Це нове наставлення до братів Шелегубів («братів-пролетарів», «братів-хліборобів») приніс щойно наш звироднілий XІX вік з Драгомановими й іншими апостолами нашого «виродження»…
Драгоманов і драгоманівці не розуміли, не знали категорій «свій» – «чужий», не розуміли, що від несвого – нема правди. Вічно чекали з далекої півночі, коли не політичного (на це їм було «наплювать»), то соціального «визволення», за яке багато прощали наїзникові. Не раз просто кликали його до себе.
І як же знову інакше дивилися на ці речі далекі пращури. В «Похвалі кагану Володимирові» казав тодішній проповідник: «не наведи на нас напасти… Не предай в руки чуждиїх, да не прозветься град твій плінен і стадо твоє пришельци в землі не своїй (пригадується Шевченкове – «на нашій, не своїй землі». – Д. Д.), да не прерікут страни: где єсть Бог їх?» Жахом наповняла серця пращурів гадка про навалу «чуждиїх». Вони знали, що за «чуждими» йде і їх Бог, перед яким мусили б схиляти коліна; що «чуждії» не приносять – як думав Грушевський – визволення, лише обертають підбитих у народ без свого Бога, без своєї правди і без своєї землі.
Які ті категорії – Бог, своя правда, земля – стали чужими новітнім апостолам космополітизму, злиття народів, «всенації»