Культурология. Дмитро Донцов

Божію. Тепер слова «Мне отмщение і аз воздам» толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він зробить – Його річ. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що «аз воздам» – це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то – як наприклад думав Мономах – руками людей, яким «поможе Бог і пресвятая Богородиця». Оповідаючи про катування українців москалями по Полтаві, в Лебедині, автор «Історії Русів» пише: «єжели по словам самого Спасителя… «всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода всього», то «які ж взисканія належаться за кров народу руського, пролитую… до сього дня», до часів Меншикова і Петра. Коли той самий кат його народу, підніжок Петрів, Меншиков, попав в неласку і на заслання, автор «Історії» каже, що це «помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповинна пролитая на Руси», це «изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його». Величко уважає, що коли на Україні з’явився великий муж, що карав насильство і кривди і несправедливості, то це «милосердне Божіє», побачивши «свише на такії невиннії терпінія», того мужа «во отмщениє оних всіх бідствій опреділило». Мученики тих часів – це не були мученики теперішніх сторонників Тагора і Толстого, паралітики на роздоріжжі. Це були мученики, які «невинно пострадавшії, вопіють… із гробів своїх, жадаючи за кров їх отмщения».

      Як різнилася від них ментальність тих толстовців з-під знаку соціалізму чи радикалізму, які проповідували не свободу Сірка, Мономаха, Величка, автора «Історії Русів», лише свободу індуського святого, «правдиву свободу без ніякого ворогування, яке доводить до війни»; свободу, оздоблену «пробудженою свідомістю, яка ставить народ понад усякі обиди і знущання», змушує його не звертати на них уваги. А коли й бути патріотом, то того «шляхетного» патріотизму, якому не вільно «переходити у войовничий патріотизм» і який «виявляється в тихому стражданні».

      Взагалі сучасні проповідники «гуманності», «людяності» проклинають «завойовницький дух» і «отмщениє». Бо й що з нього вийде? «Чи справді завойовничий дух є необхідний, щоби націю удержати в стані свіжості, гарту і здоров’я?» Зовсім ні! Народи, перейняті таким духом, погано кінчили або скінчать (автор того певний), «нові імперії розкладаються на наших очах – Німеччина, Велика Британія, Росія». Німеччина, яка аж так розложилася, що скоро іншим не буде місця… В. Британія, яка колосально збільшила свої посілості по останній війні… Росія, якій розклад її та войовничість не перешкодили проковтнути Україну…

      Виходило б неначе, що той немилий радикалам «дух» не так то вже провадить конче до розкладу заражені ним народи? Виходило б, що може б і нам, наприклад, засвоїти той дух, наприклад, щоби стримати його вияви проти нас у більшовиків? Але наш гуманіст і на це не пристає. Бо культ «завойовничого духу», культ «сильної еліти», плеканий серед нас, – лише «тим самим скріплюють ту силу, що наступає на наше народне ж життя». Отже удаваймо мертвих, втягнімо в себе пазурі,