…В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил у меня около двух месяцев…»
Ось тоді поет і розповів Козачківському про той неприємний для нього випадок з дитинства, коли він бурлакував у печері за селом:
«…Голод нередко заставлял его посягать на чужую курицу или чужого поросенка, с которых он обыкновенно в ночную пору стряпал ужин в пещере, находившейся за селом; обыватели, видя по ночам огонь в пещере, порешили, что там должна быть нечистая сила, и обратились к батюшке, чтобы он изгнал ее оттуда…»
А правив тоді в Керелівці отець Григорій Кошиця – рахманний, тихий та сумирний чоловік, легкий на ходу і на поміч ближньому. Добрий був панотець, лагідний та уважний до пастви своєї, як батько до дітей. Дотримувався заповіту Христа: «У всьому, як хочете щоб і із вами вчиняли люди, – так вчиняйте і ви з ними». Службу свою добре знав, голос мав гарний, тож керелівчани його шанували і як тільки що, так і зверталися до свого панотця – а то до кого б іще? До пана далеко (та й сподіванки на нього ніякої), до Бога високо, а панотець завжди з людом, завжди готовий прийти на поміч.
Звернулися й того разу: так і так, отче, не інакше, як завелася в печері край села гемонська нечиста сила, бо ж світиться ночами там вогник і лихим оком глипає на село – недовго й до біди, – жалілися, – не інакше, як відьма. По світу колобродила, та оце й до нас прибилася…
– А мо’, й злий дух…
– Свят-свят, що ви, кумо, кажете? Та ще проти ночі…
– А хто ж у печері ночами блимає? Не християнська ж душа, істинно вона, відьма. Басаврючка лиха, чередільниця зла.
– І за віщо ж нам отака напасть?
– За гріхи наші, – смиренно підсумував панотець. – Мало до Господа звертаємось. А хто ревно Господу не молиться, той навзамін і має нечисту силу. – Обнадіяв: – Збирайтеся, людоньки, та після обідні усім миром підемо до печери. З Божою поміччю святою водою витуримо бісівство онеє…
Того дня Тарас був у сестри Катрі в Зеленій Діброві, а коли повернувся до Керелівки – очам спершу не повірив. Люду зібралося біля його печери – чи не півсела. Дядьки, тітки, діди, баби і звичайно ж всюдисуща дітлашня… Панотець кадилом махає, голубий димок в’ється.
– Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі, Пресвята Богородице, спаси нас, Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас…
На панотцеві довга широка риза без рукавів, поверх неї – єпитрахиль, без якої священик не може здійснювати жодної служби, на грудях – наперсний хрест, на голові – скуфія.
– Хваліте ім’я Господнє, хваліте, раби, Господа! Алілуя!..
Тарас, розкумекавши, що й до чого, трохи заспокоївся. Всівся на пагорбку, з цікавістю – оченята так і зиркають-зирять навсібіч, – спостерігав, що ж буде далі? Відчуваючи, щоправда, деяку незручність – це ж через його вчинки скільки людей зібралося. А раптом дізнаються, що то він