Я переписав ту адресу до блокнота і вже вдома написав Лелькові листа. (Тільки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, ні. Усе це чистісінька правда, у мене в блокноті – я вам при нагоді його якось покажу – й досі зберігається Лелькова адреса. Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотні і дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африці, скучають за своїм краєм.)
Отож я написав Лелькові в Африку (в листі нагадав про нашу зустріч у Приоріллі, про своє знайомство з дідом Щедрієм), і по якомусь там часі (здається, через місяць) від Лелька надійшов лист. Справжній-справжнісінький. У конверті, з грифом «авіа», з кенійськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб і страус на передньому плані. Лист навіть був проштемпельований поштою. І ось що написав у тому листі Лелько (якщо хто з читачів поцікавиться листом, то він зберігається у мене, і я можу показати його бажаючим. І навіть дам потримати лелечий лист у руках):
«Як я живу?.. А так, як і всі лелеки, – зимую в Африці. Стою оце на спині в одного місцевого бегемота, котрий, рятуючись від спеки, по самі вуха заліз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому ніпочім. Бо він удома, і спішити йому нікуди. І мріяти ні про що, тож і спить. А я стою у нього на спині, і мариться мені, буцімто я не в Африці, а вдома, у далекому-предалекому звідси краї. І ніби переді мною не вигоріла савана з білими кістками буйвола під баобабом, а рідний, зелений і ніжний край, де в Оріль впадає Орілька… Бачу село в садках, верби бачу на леваді зеленій, де поважно та ґречно походжають мої друзі-лелеки. Крайньою від левади стоїть очеретом крита хата діда Щедрія, а на його хаті бачу гніздо мого батька. У ньому я народився і виріс. Оте саме гніздо, з якого я колись у буряну і чорну ніч випав аж у двір, де мене підібрав і виходив дід Щедрій. І бачу, як над гніздом, над дідовою хатою, над селом, над садками й полями, над Ореллю з Орількою, над усім тим світом вивищилось дзвінке блакитне небо, у якому я колись вчився літати. І гудуть у небі, як у дзвони, молоді приорільські вітри, і їхній дзвін бринить у мені й досі… У нашому великому гнізді, яке починав мостити колись ще мій прадід, а дід з батьком тільки розширили його та підновлювали, крім мене, було ще три сестрички. Та навіть учотирьох усе одно було просторо, у спекотні дні, коли сонце сягало зеніту і припікало аж надто, мама розправляла над нами свої великі крила, і нам, лелечатам, так хороше було сидіти в затінку, що її дарували нам мамині крила… А тато, коли ми були ситими, стояв на одній нозі на гребені даху і все про щось поважно думав. Як над хатою пролітав знайомий лелека, тато радо вітав його – закидав голову за спину, змахував крилами і тріскотів дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливіше вітання…
А