Кругом його – степ, як море
Широке, синіє.
За могилою могила,
А там – тілько мріє…
Їх було доста. І біля Керелівки здіймається могила, із села її добре видно, надто з околиці.
То – «його» могила, тодішнє пристанище його у світі живих.
Коли мачуха влітку посилала пасинка із скоринкою, твердою і сухою, у степ свиней пасти чи телят, Тарас, блукаючи узгір’ями, піднімався на могили й частенько сидів на вершечку – маленький, самотній, неприкаяний… Під бездонним огромом синього неба, серед людей і на малолюдді…
А вже як і батька не стало, то мачуха й геть виганяла нелюбого пасинка з хати, не даючи йому й кусника хліба (щоб її дітям більше зосталося), і він, убогий обідранець, – на плечах якісь лахи, – блукаючи побіля села («…блукав по світі та людей шукав, Щоб добру навчили…»), бувало, і на ніч до хати не приходив – своєї, але без батьків, чужої. Та й чого приходити? Слухати, як сваритиме його зла мачуха? (Хоч зла не так від природи, як від горя, з лиха-біди та вічних нестатків.) Частенько ночував у печері, що була в крутому боці Чорної могили. Наносить хмизу, сякого-такого паліччя, сухими цурочками, підсипаючи піску, витре живий вогонь, розпалить багаттячко і сидить мало не до ранку, підперши щоку рукою та дивлячись зі свого сховку на світ нічний, під зорями заснулий, на село, де ані вогника, ані знаку про живих людей…
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,
Хоч з гори та в воду!
Та гірше гіршого дозоляв триклятий голод – щоденний і постійний, а відтак і нестерпний. Літні дні довгі-предовгі, до вечора ноги його вже й не слухались, і голова йшла обертом, і спасу від голоду не було. Як і сну. Як і самого страху, що темними ночами у печері край села тирлувався… Двома загнаними звірками голодно блищали під зорями очі, потріскані губи ворушилися, ніби все ще невідомо в кого прохали їсти.
Від тієї голоднечі серце млоїлось, у животі судомило. Не голод то був, а – голодне лихо! Не він один у Керелівці голодує, усім несолодко живеться (правда, сироті найгірше). Тож до нього, до лиха голодного, люди і звикати почали – іншого, кращого життя вже й не уявляли. Тому й не дивувалися… Та й кого подивуєш своїм голодом – прості люди завжди не сито жили, тож і нині живуть надголодь.
Кажуть, є такий цар, ім’я якому Голод, і його ще нікому не вдалося подолати. Хто найбільше працює, той і живе тяжко. Чому воно так у світі ведеться? От би знаття! Чому такі кривди чиняться в Божому світі? Кажуть, за гріхи. А які у нього гріхи? Хіба винуватий він, що їстоньки хочеться нестерпно і так щодня…
Дід його Іван жалкує, нема, каже, «на них Коліївщини». Козаків немає, як і Січі Запорозької, що її цариця Катерина-змія зруйнувала та й занапастила. Тільки могили від січового лицарства у степах позоставалися, тож і немає кому кривду подолати.
Може, й так, дідові Івану Тарас вірить, бо дідові Івану видніше. Якби так було, як він