Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе «АЯ» – аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища – атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО – нині про них стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це – кульова блискавка? А вже після того я й назвав його про себе «АЯ» – так мені сподобалось його називати. АЯ – наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

      Отож ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно метр од підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене – теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь узагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж із цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже – світло-оранжеве, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, в ЙОГО середині, «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, що ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Усе, мовляв, так просто, а я…

      Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшими. Потім ВОНО прощаючись хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло – німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувало (це я добре знав) було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками – десь міліметрів п’ять у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в піжмурки-сховки?

      Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку, і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало, і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув – нічого. Металева заслінка на місці, як і стояла, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Через заслінку з крихітними