Спочивають добрі люде,
Що кого втомило;
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила…
І нічого не вдієш, бо так воно справіку й ведеться: одних щастя стомлює, інших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знає. Та ще Тарасів дід Іван, бо, як відомо, на все у нього, на всі лиха-біди своя, селянська відповідь готова: «Дак нема на них Коліївщини! Козаків-січовиків на них немає!..»
Може, й немає. Хто його знає достеменно? А все інше, як у Поета:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили у полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять…
Аравійська пустеля
Жив собі та був собі…
А втім, це тільки в казках так починається – жив собі та був собі, – а у нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.
У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орельки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі! Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо всадовив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.
Так це було чи ні – я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську. Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березняку трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: «Ходімо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села. Так вони і йшли левадою; старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом – щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»
«Еге», – сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера із гачка зняти, як на другій вудці поплавець – хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався