– Сумно. Невже він так злякався, що його забудуть?
Та насправді тоді це хвилювало Блумквіста найменше. Його розлютило, що Левін вважав, ніби їх можуть урятувати ці всі споживацькі опитування. Не на клятих дослідженнях ринку заснували журнал, а на пристрасті й запалі. «Міленіум» досяг успіху, бо був вірний курсові, який уважав за правильний і значущий, а не тому, що намагався вгадати, куди дме вітер. Мікаел просто стояв на кухні, міркуючи, скільки мине часу, перш ніж до нього вийде Еріка.
Відповідь не забарилася. Дві хвилини. По тому, як цокали її підбори, Мікаел намагався визначити, чи сильно вона розгнівалася. Однак, ставши біля нього, Еріка тільки зажурено всміхнулася.
– Як ти? – спитала вона.
– Просто несила це слухати.
– Ти розумієш, що людям неймовірно незручно, коли ти так поводишся?
– Розумію.
– Гадаю, ти розумієш також, що «Сернер» не може нічого зробити без нашої згоди. Ми й досі все контролюємо.
– Чорта лисого ми контролюємо. Ми їхні заручники, Ріккі! Хіба ти цього не розумієш? Якщо ми їх не послухаємося, вони відмовлять нам у допомозі, і тоді ми опинимось у справжній дупі, – сказав він голосно й сердито, а коли Еріка, цитьнувши на нього, похитала головою, додав стиха: – Вибач. Я поводжуся як розпещене дитя. Я – додому. Мені треба подумати.
– Ти працюєш усе менше й менше.
– Ну, в мене є ще невикористані відгули за понаднормову роботу. Вважаймо, що тепер я ними користуюся.
– Нехай так. Зайти до тебе ввечері?
– Не знаю. Справді, я не знаю, Еріко, – сказав він і, покинувши редакцію, вийшов на Ґетґатсбаккен.
Пронизливий вітер і крижаний дощ ударили Мікаелові в лице. Блумквіст ішов, клянучи все на світі. Проминаючи книгарню, він на мить задумався, чи не заскочити туди й не купити ще один англійський детектив, щоб на якийсь час забути про все на світі. Натомість Блумквіст звернув на Санкт-Паулсґатан. Коли він порівнявся з суші-рестораном, у нього задзвонив мобільник. Мікаел був упевнений, що то Еріка. Але на екрані телефона висвічувалося ім’я його дочки Пернілли. Було очевидно, що вона обрала не найвдаліший час для спілкування з батьком, а той уже почав докоряти собі, що надто мало для неї робить.
– Привіт, дорогенька, – озвався Мікаел.
– Що це за шум?
– Вітер і дощ, певно.
– Окей, окей, я швидко. Я вступила на письменницькі курси в Біскопс-Арне.
– То тепер ти хочеш писати, – промовив він надто різким, майже саркастичним тоном, і це з усякого погляду було несправедливо.
Йому б годилося просто привітати її, побажавши удачі, проте Пернілла так багато років металася між дивними християнськими сектами, вивчала то одне, то друге, не довівши нічого до пуття. Тож, коли вона заявила про нову зміну в своєму житі, він відчув лише безсилля.
– Це не надто схоже на вигук радості.
– Sorry[2], Пернілло. Я сьогодні