Дівчина у павутинні. Давід Лаґеркранц

з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.

      Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло – «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.

      Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.

      Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur[1]. Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр із трикутним викотом, навіть не з кашміру. Його довге кучеряве волосся – ознака хитромудрої бунтарської вдачі – було тепер зібране у хвіст, як у найстильніших тележурналістів. А найголовніше – свою промову він розпочав щонайсмиреннішим тоном, як його й навчали на всяких курсах менеджменту.

      – Усім привіт! Що за бридка погода! Я вже казав багато разів, але залюбки повторю ще: ми в «Сернері» невимовно пишаємося тим, що причетні до вашої діяльності, а для мене особисто це навіть щось більше за гордощі. Участь у створенні таких журналів, як «Міленіум», надає моїй роботі значущості. Це нагадує мені, чому я взагалі пішов у цю професію. Пам’ятаєш, Мікке, як ми сиділи в барі при Оперному театрі й мріяли про те, чого досягнемо разом? Хоч тверезішими ми від цього не ставали, ха-ха!

      Блумквіст і знаку не подавав, що пам’ятає. Однак Левіна це не збило з пантелику.

      – Не турбуйтеся, я не збираюся скиглити за давніми часами. На це немає жодної причини, – вів далі