– Як саме?
– Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.
– Як ти думаєш, чому?
– Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.
– Хто?
– Одна компанія – «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.
– Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.
– Усе так погано?
– Ми вважаємо, що ризик є.
– Окей, – відповіла Ґабрієлла. – Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила зі своїм керівництвом.
– Зараз гляну, що можна зробити, але я не впевнена, що вийде швидко. Ми тут маємо… одну проблемку з комп’ютерами.
– Невже така установа, як ваша, може собі таке дозволити?
– Ні, твоя правда. Я тебе ще наберу, серденько, – сказала Алона й поклала слухавку.
Ґабрієлла сиділа нерухомо, дивлячись на бурю, що дедалі несамовитіше била у вікно. Згодом вона дістала свій блекфон і набрала Франса Балдера. Вона телефонувала знову й знову, бо хотіла не тільки попередити його й простежити, щоб він негайно переїхав у якесь безпечне місце, а й поцікавитися, що він мав на увазі, кажучи: «Останніми днями я мрію про нове життя».
Одначе ніхто не знав, а коли й довідався б, то зроду б не повірив, що саме цієї миті Франс Балдер був цілком захоплений спробами змусити сина намалювати ще один малюнок, який промінився б дивним сяйвом, наче з іншого світу.
Розділ 6
На екрані комп’ютера заморгали слова: «Mission Accomplished!»[15]
Чума голосно закричав хрипким, майже божевільним голосом. Це було, певно, трохи необачно. Але сусіди, якби й почули його випадково, не змогли б здогадатись, у чому річ.
Чумин дім був не надто схожий на місце, де відбувалися перевороти у сфері безпеки міжнародного рівня. Він більше скидався на пристановище асоціальних елементів. Жив Чума на вулиці Геґклінтавеґен у Сундбіберґу – надзвичайно непрестижному районі Стокгольма з похмурими чотириповерховими будинками з бляклої цегли, а про саму квартиру взагалі нічого доброго сказати було не можна. Там пахло чимось кислим і несвіжим, а на столі серед усілякого непотребу валялися коробки з ресторану «Мак-Доналдс», бляшанки з-під кока-коли, зім’яті аркушики з записника, немиті чашки з-під кави й порожні пакетики від солодощів. А як щось із цього й