– І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?
– Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, – не знаю, де він з нею познайомився, – і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму я б її не взяв, коли розумієш, що я маю на увазі. Можливо, вона просто верзла дурниці. Та головне, що її висновки потім підтвердили люди з Радіотехнічного центру.
– Але хто вас гакнув, так і не з’ясували?
– Ні, ні, відстежити гакерські злами майже не можливо. Та це, без сумніву, були профі. Бо над своєю інформаційно-технологічною безпекою ми добряче попрацювали.
– І тепер ти гадаєш, що Балдер довідався про якісь подробиці?
– Стопудово. Чого б тоді він поводився так загадково? Я впевнений, що він щось винюхав у «Соліфоні».
– То він там працював?
– Так, хоч це й дивно звучить. Раніше Балдер, як я казав, відмовлявся зв’язуватися з комп’ютерними гігантами. Він більше за всіх говорив про важливість мати свободу й не ставати рабом комерційних сил. І тут – як сніг на голову – у нас викрали технологію, пошили в дурні, а він раптом пристав на пропозицію нової роботи. І не якоїсь там компанії, а «Соліфону». Ніхто нічого не зрозумів. Окей, вони запропонували мегазарплату, повну свободу дій і те все лайно на зразок «роби, що тобі, бляха, хочеться, тільки працюй на нас». Мабуть, це звучало круто. Та ні, точно круто, але тільки не для Франса Балдера. Він паками діставав такі пропозиції від компанії «Ґуґл», «Еппл» і всіх інших. Чому раптом це його так зацікавило? Нам він не пояснив. Просто зібрав свої манатки й чесонув до них. Я чув, що спершу все йшло як по маслу. Франс розвивав нашу технологію далі, і, гадаю, власник «Соліфону», Ніколас Ґрант, уже почав мріяти про мільярдні прибутки. Панувало велике збудження. Але потім щось сталося.
– І про це ти нічого не знаєш.
– Так, ми втратили контакт. Власне, то Балдер урвав контакти з усіма. Та я не сумніваюся, що сталося щось серйозне. Він завжди сповідував відкритість. Його кидало в захват від самої думки про Wisdom of Crowds[6] і таке інше. Він казав про важливість використання знань багатьма людьми, як у «Лінуксі». Одначе в «Соліфоні» він точно тримав у таємниці кожну кому, навіть від найближчих людей, а тоді – трах-бах – звільнився, поїхав додому й сидить тепер у своїй оселі в Салтшебадені, навіть у садок не виходить. Йому навіть начхати на свій вигляд.
– Отже, все, що ти маєш, Лінусе, – це історія про професора, якого, здається, притисли так, що він навіть занедбав свою зовнішність. Хоч цікаво,