– А знаєш, – сказав Мікаел, – дещо в цій історії мене справді зацікавило. Ти казав, що вас навідувала якась гакерка.
– Так, але вона до цієї історії непричетна, – сказав Брандел, цмулячи пиво. – Вона, найімовірніше, була якимось соціальним проектом Балдера.
– Однак у своїй справі вона, здається, тямить.
– Або їй просто пощастило. Вона молола всякі дурниці.
– То ти з нею зустрічався?
– Так, відразу по тому, як Балдер звалив у Кремнієву долину.
– Давно це було?
– Майже рік тому. Я перевіз наші комп’ютери до себе в квартиру, на Брантінґсґатан. У мене, м’яко кажучи, було не найкраще життя. Неодружений, розчавлений, без грошей, постійно з перепою, вдома срач. Я саме розмовляв телефоном із Франсом. Він, як стомлений старий татусь, багато чого наговорив мені. Наприклад, не суди з зовнішнього вигляду: зовнішність оманлива, ля-ля-ля, бла-бла-бла. І це він казав мені! Я й сам не ідеальний зятько. Ніколи не носив піджака й краватки, і кому вже, як не мені, знати, які з себе люди в гакерській тусні. Ну, сиджу я й чекаю на ту дівчину. Думаю, що вона принаймні постукає в двері. А вона просто відімкнула замок і зайшла.
– Яка вона була з себе?
– Та просто капець… Ну, точніше, вона була навіть сексуальна у свій збочений спосіб… А так – жахіття!
– Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.
– Гадки не маю, хто вона така, – відповів Лінус. – Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.
Блумквіст майже несвідомо подав Амірові знак принести йому ще пива.
– І що сталося? – спитав він.
– Ну, що сказати… Я подумав, що нам необов’язково зразу братися до справи, тому сів на ліжко – більше майже не було на чому сидіти – і запропонував спершу щось випити. І знаєте, що вона зробила? Наказала мені вимітатися геть. Вона хотіла турнути мене з мого ж дому, ніби то була самозрозуміла річ. Ну, я, звісно, відмовився. Сказав їй щось на зразок: «Узагалі я тут живу». А вона мені: «Звали звідси». Я збагнув, що вибору в мене нема, і вийшов. Мене не було досить довго, а коли я повернувся, то застав її на своєму ліжку. Вона курила – уявляєте? – і читала книжку про теорію струн або щось таке. Може, я якось підозріло на неї подивився, не знаю, та вона заявила, що трахатися зі мною не планує, навіть нашвидку. Так і сказала: «Навіть нашвидку». По-моєму, вона жодного разу не глянула мені в очі. А потім сказала, що в наших комп’ютерах був «троян», «пацюк» і що вона впізнала стиль втручання, поріг оригінальності програмування. «Вас обдурили», – кинула вона і зникла.
– І не попрощалася?
– І слова не промовила.
– О Боже!
– Хоча, чесно кажучи, гадаю, що вона просто плела нісенітниці. Хлопець з Радіотехнічного центру, який приходив опісля і, без сумніву, краще знався на таких атаках, чітко сказав, що певних