Вперше я побачив Лілі, коли їй було чотирнадцять, а мені – на рік більше, невдовзі після перебутої депресії. Ми мешкали в Сент-Джонс-Вуді. В одному з цих білих палациків для заможних торговців. Пригадуєте цю дільницю? Півкруглий під’їзд. Портик. На задвірках уздовж всього будинку – сад, у кінці якого росте кілька надто вже густих яблунь і груш. Занедбаний, зате буйний. Під однією з лип я спорядив собі «домівку». Одного червневого дня – спекотного, блакитного й прозорого, як тут, у Греції, я читав біографію Шопена. Добре пам’ятаю, що саме цю книжку. Знаєте, в моєму віці перші двадцять років життя тримаються в пам’яті краще, ніж другі… чи треті. Отже, я читав і, звісна річ, уявляв себе Шопеном. Поруч лежала нова книжка про птахів. Було це 1910 року.
Раптом із-за цегляного муру, що відділяв сусідній сад від нашого, долинуло шарудіння. Я здивувався, бо ж у сусідньому будинку ніхто не жив. А тоді… з’являється голова. Обережно. Як мишка. Це дівчинка. Я притаївся у своєму притулку, й ця незнайомка не зразу мене зауважить, є час придивитися до неї. Її голова осяяна промінням, на плечі спадає буйне світле волосся. Ця світляна хмара повниться спійманим сонцем. Бачу затінене обличчя, темні очі, напіврозтулені допитливі вуста. Поважна, несміла, а однак здобулася на відвагу. Зауважила мене. Пойнята осяйною імлою, вона якусь мить придивляється. Випростувалася, як пташка. Я зводжуся біля входу до своєї домівки, досі в тіні. Ми не озиваємося, не усміхаємося. В повітрі вібрують несказанні таїни отроцтва. Сам не знаю, чому не можу спромогтися на голос… і тут хтось покликав її.
Розвіялися чари. Розпалося все моє минуле. У Сеферіса[83] є такі слова… «Зірками повниться розламаний ґранат». Щось подібне сталося в цю хвилину. Дівчинка зникла, я знову всівся, але не міг читати. Підібравшись до муру, якнайближче до сусідньої кам’яниці, я почув голоси, що просочувалися крізь вхідні двері, – приглушений чоловічий і сріблястий жіночий.
Мені нездоровилося. Кілька тижнів не виходила з голови ця зустріч, ця таємнича… яке б то його слово вжити… провість, послана від її світла, її сяйва до мого сутінку.
Її батьки поселились у сусідстві. Я познайомився з Лілі. Між нами постав якийсь незримий зв’язок. Не тільки в мріях виростала як із мого, так і з її єства наша спільна пуповина. Про неї ми, звичайно, не сміли й словом прохопитись, хоч добре тямили, що є така річ.
Багато в чому ми були подібні. У неї теж майже не було приятелів у Лондоні. І ще один, кінцевий мазок цієї казкової картини – Лілі, як і я, була музикальна. Хоч і не дуже обдарована, але таки здібна. Її батько, дивакуватий заможний ірландець, кохався в музиці й дуже добре грав на флейті. Звичайно, наш сусід не