Отож: десь у темряві, яку осявали спалахи світла, причаївся вихід на двір. Двері, сходи, ескалатор – щось віддалене від глухої стіни. Та тільки як туди дістатися?
– Забирайся до дідька й дай нам дорогу! – закричав я на порожняка. То була моя остання спроба.
Англійською, звичайно ж, як же інакше. Порожняк по- коров’ячому мукнув, але не поворухнувся. Користі з цього не було жодної. Слова мене полишили.
– План Б, – сказав я. – Він мене все одно не слухається, тому ми його обійдемо. Сподіваюся, він стоятиме тихо.
– Обійдемо де? – уточнила Емма.
Щоб триматися подалі від порожняка, нам довелося б пробиратися крізь купи гострих скляних скалок. Але вони поріжуть на клапті Еммині голі литки й лапи Едисона. Я обміркував альтернативні варіанти. Пса я можу взяти на руки, але тоді лишається Емма. Ще можна взяти уламок скла завбільшки з меч і встромити почварі межи очі – цей метод уже виручав мене в минулому. Проте, якщо я не зможу вбити порожняка з одного удару, він точно отямиться й сам нас прикінчить. Єдиний обхідний шлях пролягав через не засипаний склом прохід між порожняком і стіною. Але він був вузький – фут-півтора завширшки, не більше. Навіть якщо ми попритискаємося спинами до стіни, пролізти буде важкувато. І я боявся, що така близькість до порожняка (або, ще гірше, ненавмисний доторк до нього) може зруйнувати крихкий транс, що тримає його в покорі. Але на ту мить інших варіантів у нас не було – хіба що відростити крила й пурхнути в нього понад головою.
– Ти зможеш іти? – спитав я в Емми. – Хоч трохи, хоч кульгаючи?
Вона зімкнула коліна й трохи відпустила мою талію, щоб перевірити рівновагу.
– Пошкандибати зможу.
– Тоді ось як ми зробимо. Прослизнемо повз нього, спинами до стіни, он у той отвір. Місця там небагато, але якщо обережно…
Тут до Едисона дійшло, що я пропоную, і він од страху втиснувся назад у телефонну будку.
– А нам дуже близько доведеться до нього підходити?
– Думаю, ні.
– А якщо воно прокинеться, поки ми…
– Не