Повія. Панас Мирний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Панас Мирний
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1883
isbn: 978-966-14-3734-9
Скачать книгу
– от і все.

      Дітвора несказанно зраділа старій Прісьці.

      – Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка і побрався на руки до Пріськи.

      – Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дівчинка Оленка, простягаючи до Пріськи кулачата.

      Дітвора страх любила Пріську. Вона завжди уміла з нею обійтися; то, дивись, шматочок хлібця принесе і дає: «Це від зайця відняла», – скаже. А дітвора затинає так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник. І на сей раз Пріська захопила з собою два пиріжки з квасолею – і дітвора, рада гостинцеві, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зраділа: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти.

      Розмова зав’язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

      – Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде.

      Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадався її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати… Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

      Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яєшню і прохала Пріську підкусювати. Тільки що Пріська взяла шматок ковбаси і намірялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

      – Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка і не помилилася. То був справді Карпо.

      Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий; голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає завжди добрим, завжди задоволеним.

      – Здорові, тітко! – привітався він. – Скільки літ, скільки зим? Давно, давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

      – Бог з тобою, Карпе! Хіба твоя Одарка така, як другі? Тільки з нею і душу одведеш. А не ходила, то ти і сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам’яна… Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла!

      – Хай Бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.

      У Пріськи – наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними.

      – Що там таке? – за неї спитала Одарка.

      – Та нічого ще поки. Дурний Грицько. Чого це він на вас уївся?

      – Супруненко? – угадала Пріська. – І сама не знаю. От як перед вами винна! Ні, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Як раз учепиться чого, то так – як реп’ях до кожуха… Одно точить, як шашіль дерево, як іржа залізо.

      – Звик ще за панщини людей підкушувати та й досі не кида своєї вдачі, – увернула Одарка.

      – А вже чоловік! Ні Бога не боїться, ні людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю від вас одібрати… Заходжу у шинок, а він сидить з нашими дукачами: Горобцем,