Повія. Панас Мирний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Панас Мирний
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1883
isbn: 978-966-14-3734-9
Скачать книгу
Грицько, а все-таки вернувся.

      – А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усміхаючись.

      Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усії сили – вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.

      – Грицьку! Бога ти побійся! – крізь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!

      Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице; очі загорілися-запалали.

      – Ти ще клясти прийшла! – скрикнув він.

      – Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на Бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.

      – Грошей, кажеш, немає, – обізвалася Хівря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!

      – Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? – одказала Пріська.

      – А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перцем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.

      – Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – і того треба, і другого недостає… і подушне заплати, і викупне дай… А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.

      – А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.

      – Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати – не тії б заспівала.

      – За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хівря.

      Пріська мовчала. Вона бачила, що що вона не кажи – ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово – спичка у серце: краще мовчати.

      Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.

      – Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Пріська.

      – Я тобі сказав у волості. Не чула? – гукнув Грицько.

      – Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.

      – Та ще чи й після свят віддам? – позіхаючи, відказав Грицько.

      – То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси – позивати буду!.. – посварилася Пріська.

      – Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.

      Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.

      – Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Пріську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.

      – Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!

      – Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов – від кого ти і за кого заміж ішла, забула?

      Пріська