– А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усії сили – вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.
– Грицьку! Бога ти побійся! – крізь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице; очі загорілися-запалали.
– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув він.
– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на Бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.
– Грошей, кажеш, немає, – обізвалася Хівря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!
– Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? – одказала Пріська.
– А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перцем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.
– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – і того треба, і другого недостає… і подушне заплати, і викупне дай… А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.
– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.
– Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати – не тії б заспівала.
– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хівря.
Пріська мовчала. Вона бачила, що що вона не кажи – ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Пріська.
– Я тобі сказав у волості. Не чула? – гукнув Грицько.
– Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
– Та ще чи й після свят віддам? – позіхаючи, відказав Грицько.
– То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси – позивати буду!.. – посварилася Пріська.
– Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Пріську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.
– Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
– Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов – від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська