– Авжеж! – додав третій…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався.
– Тут старшина?
– Тута.
Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.
– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.
– Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!
– А на пропій є? – крикнув старшина.
– З шинку і не вилазять, – піддав тихо Грицько.
– У чорну їх! – рішив старшина.
Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?» Їй ніколи не вірилось, коли було Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися… Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт… Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости Господи!
За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:
– А ти нащо з теї два карбованці задержав?
– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
– Молодице! як тебе? Он про тебе річ, – хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.
– Це з неї? – спитався Грицько.
– З неї.
Грицько усміхнувся.
– Ви ж знаєте, що мені п’ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.
– Так он у його, молодице, твої гроші, – сказав старшина і пішов у волость.
Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.
– Коли ж ти, Грицьку, віддаси? – тихо спитала вона.
– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.
– Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п’ять віддав?
– Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п’ять віддав.
– А мені ж хто віддасть?
– Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
– Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
– Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
– Коли ж приходити?
– Та там; на празниках або після свят.
У Пріськи аж ув очах пожовкло.
– Як після свят? Мені до свят треба.
– Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
– В цього вижилиш, коли лишнє взяв! Цей віддасть! – чулось поміж народом. – Он, мого полтиника заїв…
– А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…
– О, він майстер!