– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забігаємо до однії – пішла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати – насилу допиталися. А тут ідемо до вас – стрівають парубки. «Куди, дівчата, чешете?» Ми від їх, а вони – за нами… Насилу втекли!
– А Тимофія б то і не бачила? – спитала, усміхаючись, Горпина.
Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали.
– Хай він тобі на шиї повіситься! – сердито одказала Ївга.
– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.
– От ще погризуться… А – гріх! – умішалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… йон, йон, йон! – І стара захитала сивою головою.
– Чого ж вона мені очі вибиває Тимофієм? – не вгамовується Ївга.
– Ївго! годі! – умішалося декілька дівчат.
– Годі вам змагатися; пора збиратись! – підказали другі.
– Пора, пора… Прощавайте, мамо.
– З Богом, діти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.
– До вас! до вас! – І цілим гуртом повалили з хати.
Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, ґвалт-лемент… Там рипить більше десятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: «Благословіть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка… Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар’янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості – то свято.
Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя – одна коло другої.
– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.
– Про кого? Звісно, про Федора! – одказала та й одбігла до других.
Христя трохи одстала. «Та невже той Федір так убивається за мною?» – думала вона. «Питав, чи буду я? Підожди, стріну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж і за ніс поповоджу!.. Коли каже твій батько, що з ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. Їй так гарно, так радісно на душі, легко на серці… Є той, що і за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофія. Ні, вона не сама оддасться до рук, а візьме його в свої руки. Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартливість, якої вона давно вже не звідувала.
– Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.
– Підемо. Чого минати? Цей край