Повія. Панас Мирний

кріпаками, а справжня звістка – про неї і піп читав у церкві. Зітхнули вільніше Пилип і Пріська: тепер же то вони поживуть на волі! Через два роки і сама воля вийшла. Пилипові дали ґрунт, дві десятини поля. Збився Пилип і на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радість Прісьці! Як вона рук не жаліла, обмазуючи та обліплюючи хату, щоб і холод не заходив зимою, і дощ, бува, не пробив літом… Хоч приходилося і платити за все те, та все ж легше, що своя хата, що не чутно ні лайки Грицькової, ні догани Хівриної. Сама собі працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радіє, дивлячись, як дочка розвивається на волі. «Тяжко та гірко жилося нам, – думала тая Пріська, – може, дітям краще буде?» І вона гонобила надію у серці: дасть же Бог – знайдеться добрий чоловік її дитині – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, і вона нікчемна – хай пристає у прийми, хай молоді на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.

      Так думалося Прісьці, а вийшло?.. Що їй тепер у світі робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй і те, і друге… Торік вони зібралися на корову – душі не чула Пріська у невеличкій телушці. Рік удався недорідний, собі хліба ледве ставало, а продати – і не кажи. Заробити ж де? Коло других сіл і пивниці, і винниці, і сахарні, а в їх – хоч би зламана… А тут пристають – давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени – за цілий рік віддай. Лаявся Пилип із зборщиками, лаялася й Пріська. Приїхав становий, узяли її теличку, оцінували й продали різникові жидові. Вона трохи не занедужала від горя та сліз. То ж тоді було; як не гірко, а все то на Пилипові лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть і хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона – недужа, не знаюча нічого? Тепер один Грицько цілком ковтне її!.. Серце її замирало, обливалося крів’ю. Та ще хоч би умер, як люди, – дома, у своїй господі; а то хотів зробити як краще, а пішов – за смертю. Тепер тільки зосталося їй піти за його мертвим трупом. Як же по такому холодові іти в город? У неї ні одежі теплої, ні взуття як слід. Та хай вона й добереться до міста: що ж вона – на руки його візьме і додому принесе? А треба ще ховати, попові заплатити… Господи! у неї ж ні шеляга; посліднього карбованця узяв він на сіль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай візьмуть – пошматують і загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж він? Хіба він по своїй волі умер, хіба він хотів тії смерті?.. Так Бог дав, така вже, видно, його воля!

      І почне Пріська молитися Богові, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хаті ламає руки, здіймає очі до неба: там на холодному чистому шатрові тільки зорі грають своїм невеличким світом. Байдуже їм, що робиться на землі: тихо, мов потухаючі іскорки, лягає той світ на мерзлу груду, відбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снігу; здається, вони граються своїм світом… А небо – глухе, як пустиня, німе та холодне, як камінь, – шатром розіслалося понад землею, морозом окувало