48
А Пилип-з-Конопель і той сивоголовий, що з ним разом вони врятували життя необачному ковалеві, спішившись, стояли один проти одного.
Пилип уже знав – хто такий перед ним, але не міг здобутися на слово.
А сивому й на думку не спадало в молодому запорожцеві впізнати торішнього обшарпаного вантажника з Амстердамського порту, котрому вони з панною доручили однести Рембрандтові дорогоцінний портрет Кармели.
Явдоха також придивлялась до обличчя поважного пана, зодягненого не по-вояцькому, в усе чорне, як тоді ходили самі лише лікарі, ченці й попи, і вся його постать виглядала так лагідно та мирно, аж можна було з певністю сказати, що й шаблюку свою, яку він тримав собі, порішивши того кірасира, старий, либонь, підняв оце тільки-но, вихопивши ще з теплої руки в котрогось із забитих жовтожупанників-лейстровиків.
Пилип і той сивий мовчали, а паузу, як ми тепер сказали б, порушила згодом Явдоха.
– Хто ви? – спитала вона в сивого. – І всі ці люди з вами? Хто вони такі?
– Найманці гетьмана Пихатого, – відповів сивоголовий по-українському ж, але з такою вимовою, немовби говорив гуцул. – Оці серби й поляки вже не хочуть з вами воювати, і я їх веду в Мирослав.
– Та хто ж ви?
– Родом я з Ужгорода… за Карпатами. Русин. Священик. Уніат. Потім католик…
– Мовчіть про це. Бо може статись лихо.
– Я не боюсь.
– Але мовчіть!
– Ви уніатка?
– Ні. Я – мати! – і кивнула на Михайлика. – Я бачила, як ви порятували мені сина, отче. Всі уніатські й католицькі попи, як скажені собаки, нищать людей православних. А ви…
І синові звеліла:
– Бий чолом!
Але священик обернувся до Пилипа, бо ж той, нарешті здобувшись на слово, спитав:
– Де є Кармела, доміне?
Сивий поглянув на нього здивовано, ніби вперше чув це ймення, бо ж, ясна річ, упізнати француза не міг, бачивши його в тій амстердамській скруті десять-п'ятнадцять хвилин, поки всі троє бігли до парусника.
– Де Кармела?
– Про кого ти питаєш, сину?
– Ось про кого! – і Сганарель швиденько вихопив з тороків при луці сідла портрет Кармели.
49
А за яку годину, віддавши останню шану забитим товаришам та поперев'язувавши рани старому Гордієнкові, рудому цибаневі Півторарацькому і молоденькому сербинові, головкові з довгим волоссям, Стояну Богосаву, що його поранив лейстровик при кінці сутички, невеличкий загін нашої доброї Явдохи, зрісши зразу на півтора десятка шабель, рушив далі, поспішаючи до міста Мирослава, бо причин до поспіху стало ще більше.
Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою