Що в крові їм крила аж по плечі,
Що із дзьобів біла піна капле.
А несуть вони юнацьку руку,
Золота на тій руці обручка, —
Кинули вони ту руку нені…
Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги, й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу трапляється стільки пригод і стільки людей, – і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:
Серце тут напружилося в неї,
З болю серце в неї розірвалось
По синах по дев'ятьох із горя,
По десятім Юг-Богдані сивім…
А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.
50
Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.
Дихав на повні груди.
Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.
Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.
Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.
І по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторканні білаші.
Та що воно таке – француз не знав.
Подумав: чи не гуси пасуться?
А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?
Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.
Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.
А як він цвів, про те не розповісти й поетові!
Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.
І Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.
Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю – і всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.
Пилип-з-Конопель,