– Вони ж того не вміють, знаєш сам.
– То хто ж тоді оту мармизу сотворив?
Господь не відповів.
Розгнівався.
Його питали про таке, що й не дай бог!
Його питали про таке, що аж свербіло, де не треба.
– Крила, крила! – бурчав сердито Вседержитель. – Бог і кажанові крила дав. А людині…
– Людині, – поспішив докінчити Петро, – людині для польоту потрібна сила духу, а не пір'я.
– А вони ж там, бач, дурні, навіть янголів малюють з пір'ям.
– Як лебедів!
– Як гусаків! Ха-ха! – І Господь Бог, сивенький, підкрутивши вус, хоч і старечим голосом, але ще зовсім по-парубоцькому зареготав, як грянув громом.
55
А на землі почули люди й справді – грім з ясного неба, і з несподіванки схибнула в голія рука, і він порізав підборіддя пану гетьману, порізав зовсім трошки, що тому й не заболіло.
Але голія затрясло, бо за пролиття найменшої краплі гетьманської крові належало платити головою.
– Заберіть його! – кивнувши на цилюрника, стиха мовив пан гетьман, і його шепіт був страшніший за всякий крик. – Візьміть лишень! – І він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.
Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, – і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.
Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.
З нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглянув у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили – і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.
Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому Бог жадану змогу відреванжувати осоружному Козакові за всі прикрості, образи й капості, за всі ті візки, котрі чаклун йому підвозив рік у рік.
Хоч би й учора, саме в ту хвилину, коли його схопили жовтожупанники, Мамай таке патякав про гетьмана, про його знущання з простолюду, про накладання з католиками, про уклінність перед шляхтою, – він таке про пана гетьмана варнякав, що страшно й подумати.
Казав же він учора людям:
– Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж – крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?
І гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли