44
– Вогонь! – волав Михайлик.
А вогонь, вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.
Степ оживав.
– Вогонь! – ахнув і Пилип-з-Конопель.
– Війна-таки… знову! – зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного синка її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни осоружні матерям.
Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.
Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.
Хвигура палала, і на тому вартова служба біля неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.
І Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.
Заходились кульбачити й своїх Мамай з товаришами.
Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.
Михайлик помагав їй.
А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:
– Хто з ким воює?
– Самозваний гетьман Гордій Пихатий, – відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим, аж червоним. – Воює гетьман Однокрил.
– Але з ким?
– З нами. З ним і з ним. І з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.
– Порушив-таки присягу, – сердито буркнула Явдоха.
– Яку присягу? – запитав Пилип.
– Переяславську, – сказав Михайлик.
– Порушив, сучого сина стерво! – І Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни, ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?
Щось дотепне й кумедне – на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти – в травах, забризканих кров'ю?
Хай і так…
Саме так.
Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: «Земляк мій часом, – мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…»
І оцей сміх крізь сльози – в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт, і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: і веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт – навіть у горі, – і саме це на протязі століть ставало в житті України чи не головною прикметою її національного характеру? Тож