І все-таки актори для нього – це не лише діти, але й творчі однодумці, і в їхньому виборі Віктюк практично ніколи не помиляється. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романі Григоровичі є відчуття влади, але не більше, ніж потрібно для режисера. Розраховуючи на індивідуальність актора, Віктюк будує майже ввесь свій репертуар: «Двоє на гойдалці» ставилися винятково під Наталю Макарову, балерину, яку нескінченно цінить майстер, «Манон Леско» на телебаченні – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тільки не грав у нього в спектаклях! І Аліса Фрейндліх, і Лія Ахеджакова, і Ада Роговцева, і Людмила Максакова, і Сергій Маковецький, і багато-багато інших.
Уже маючи власний театр, що об'єднав артистів із різних театрів, близьких режисеру своїм світоглядом, Віктюк повторив із новими виконавцями свої колишні роботи: «Служниці», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалці», «Лоліту» і «Саломею».
Тривалий час у Віктюка не було навіть власної квартири, хоча він був уже знаменитий, а його спектаклі йшли у МХАТі й «Сучаснику», театрах імені Моссовета й Вахтангова, на Таганці, в інших містах і країнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищі, я жив у Москві без прописки, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсім безправною людиною», – згадує режисер. Тепер він живе у величезній квартирі на Тверській, що була квартирою Василя Сталіна. За словами самого Віктюка, – це «найбільший абсурд, який можна придумати»: «Ніяк не можу позбутися відчуття, що з цієї квартири, хоч і приватизованої, мене рано чи пізно виселять. Тільки уявіть собі: живу в першому будинку біля Кремля. Жах! Я вже й планування в цій квартирі переробив, але все одно відчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в мені категорично».
Ця «сталінська спадщина», а також багатотисячна (!) колекція музичних компакт-дисків породили чималу кількість чуток. Цю колекцію режисер вважає головним своїм багатством. Він привозить музику з усього світу, замовляючи в найвідоміших студіях усе нове, що тільки з'являється. Прославився Віктюк і палкою любов'ю до страшенно дорогих піджаків, які купує переважно у Версаче і Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову річ «від кутюр» вартістю в кілька тисяч доларів, він завжди повторює улюблену фразу: «Невже це тільце не заслужило оцю річ?» «От скажеш собі цю фразу про тільце, і воно відразу ж шепоче: бери, бери, бери, нікого не слухай! – зізнається режисер. – І ти негайно розумієш, що змова відбулася».
Важко повірити, що Віктюку майже сімдесят. Говорять, не годиться він для ювілеїв і вшанувань – «солідності» не вистачає. Зате годиться, щоб ставити спектаклі, збирати повні зали і піднімати їх у десятихвилинній овації. Віктюк не старіє, не кидає хуліганських звичок і не відмовляється від істини лише тому, що вона банальна». «Громадянин