Пропрацювавши у Львові 10 років, Віктюк виїхав із рідного міста, як виявилося, назавжди, і спочатку перебрався до Києва. Працював у ТЮГу, викладав у студії при Театрі імені І. Франка. Але педагогічна діяльність Віктюка у столиці тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то націоналізм, то російський ухил – «узагалі, все що завгодно, аби позбутися», – був відсторонений від роботи в студії. Незабаром Віктюк зовсім виїхав з України й оселився в Калініні (нині Твер), де дістав посаду головного режисера Театру Ленінського комсомолу. Але ні вигнанцем, ні емігрантом Віктюк себе ніколи не вважав і не вважає, говорячи про свій від'їзд так: «Я просто виїхав. Мене ніхто не виганяв. Я ставив усе, що хотів. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володіна “Фабричне дівчисько”. Те, що я ставив, в Україні ніколи не ставилось, оскільки вважалось антирадянщиною». Нині Віктюк не прагне повернутися на батьківщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовірний конфлікт, і мені знову б довелося виїхати. Оскільки, і я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлікт між театром, що я б запропонував, і загальним театральним кліматом в Україні. Тому я віддаю перевагу позиції на відстані. Я багато чого пережив і гадаю, що правильна позиція – це громадянин світу. Вона найкраща. Потрібно сидіти у своєму окопі та іноді визирати звідти».
Приїхавши до рідного Львова зі своїм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Віктюк переконався, що в театральному житті рідного міста мало що змінилося з радянських часів. Міська влада заборонила показ його спектаклю і не скасувала рішення навіть тоді, коли Віктюк запропонував злегка змінити назву, яка шокує консервативну публіку. Пізніше режисер сказав про це: «Мене дивує, що мене так радо приймають у всіх куточках світу, і лише у Львові, у моєму рідному місті, як у радянські часи, так і тепер, мене не визнають».
Проте Віктюк пообіцяв, що він обов'язково приїде до Львова знову і покаже глядачам і «Давайте займемося сексом!», й інші свої роботи. Узагалі, в Україні він буває дуже часто: з радістю привозить свої спектаклі на батьківщину. «Я вважаю, що необхідно пам'ятати про ту землю, звідки ти вийшов, тому що в ній – твоя сила. Ці речі дуже прості й дуже правдиві. І, напевно, щирі», – говорить режисер.
Невдачі, провали, тяжкі хвилини розчарування і невдоволеності, поневіряння по театрах і БК – у житті Віктюка всього цього було з верхом. Але були й друзі, однодумці, а також непохитна віра у своє покликання. Після чергової невдачі він знову шукав і знаходив вихід.
Одна з найважливіших якостей характеру Віктюка – те, що й у життєвих перипетіях він залишається творчою особистістю. Кожну ситуацію режисер обіграє – начебто вигадує і ставить свої маленькі спектаклі. Коли закрили театр у Калініні і не допомогло заступництво