– Алло!!! – прокричав Ніколай.
– У Бірмі ранок? – поцікавився наш головний герой.
– А? – не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.
Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.
Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.
– Може, хоч рись мені насниться, – пробурмотів наш головний герой і заснув.
О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.
Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.
Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.
– Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, – побажала доброго ранку карлиця.
– Обдурили?
– Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.
– Я ще сплю.
– А мамка попросили!
– Добре, я увімкну звук.
– Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.
– Дякую, – ввічливо відмовився наш головний герой, – іншим разом.
– Як хочеш, – і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.
На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.
Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.
– Алло? – запитально відповів наш головний герой.
– Ей ти, конюх.
Пояснювати, хто телефонував, – зайвий клопіт.
– Я не конюх, у мене вища…
– Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!
– Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…
– Конюхи чистять зуби? – голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. – Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.
– А можна не у такому тоні? – ображено запитав наш головний герой.
– Ти мені вказувати будеш?
– Добре-добре, я зараз піднімуся.
З цієї миті