– Стій! – закричала вона.
Закашлялась, сплюнула – і знову:
– Куди тікаєш?
Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.
– Та як ви смі… та що ж… – намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.
– Лови! – зледеніла сніжка влучила в ногу.
«Не так боляче, як образливо», – подумав наш головний герой.
– На ще! – Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.
– Значить, так? Да?
Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.
– Тримай, Куйбідище! – закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.
– Я вас не боляче? – винувато запитав він, досягнувши тіла.
– Ти мене дуже боляче! – сиплим голосом завила Корф.
– Вибачте, я не хотів.
– Не хотів би – не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.
Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.
– Фінгал вискочить, – констатувала поранена.
– А ви його снігом.
– Зараз я тебе снігом! – закричала Марія Федорівна. – Дай руку.
Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.
– Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? – намагався виправдатися наш головний герой.
– Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!
– Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!
– Треба