– Хліб у вас свіжий? – запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.
– Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.
З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:
– Хліб у нас завжди свіжий!
– От бачите. Хліб у нас свіжий, – заквоктала весела продавщиця. – У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.
Глєб повернувся до кросворда.
Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній – таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.
– То як? – з викликом промовила продавщиця. – Лови-лови!
– Кого? – не зрозумів наш головний герой.
– Очі. Он як розбіглися! – І вона розсміялася веселим і гучним сміхом. – Ну? – раптово посерйознішала вона. – Шо давать?
– Хліб. Чорний. І батон.
Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.
– Батон нарізаний?
– Ага, але в ідеалі…
– Вуді Аллен! – підхопила продавщиця.
– Що?
– Це каламбур. Не лякайся. Ти кажеш «в ідеалі», а я підхоплюю: «Вуді Аллен».
– А, ясно, – посміхнувся наш головний герой, подумки відзначаючи, що каламбур дійсно непоганий.
– А коли приходять кацапи, – подав свій басовитий голос Глєб, – і кажуть «пастараємся», ми зазвичай відповідаємо «Баста Раямс».
– Ясно, – стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».
– То шо давать? – знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. – Батон нарізаний?
– Так, але в ідеалі…
– Вуді Аллен! – не меш за попередній раз зраділа продавщиця.
– Це вже не смішно, вибачте, – сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.
– Кому як, солодкий, кому як, – і вона щиро підморгнула. –