– Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху – і все мені стало у радість. Ви… квітка! – щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. – Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.
– Валя, – нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.
– А я… – продовжив наш головний герой, – це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…
– Альо!!! – раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. – Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? – І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.
– Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.
– Ну! – радісно вигукнула Корф. – Що я говорила?
– Справді-справді, я і не думав.
– То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. – І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.
Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:
– Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?
Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.
– І справді… – стиха відповіла Валя, – я й забула.
– Отже, мій хороший, – звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, – Валентина Казимирівна Арманьяк! – І вона з гордістю поцілувала доньку.
– Дуже, дуже приємно, – шаркав своїми ніжками наш головний герой, – ну просто ду-уже приємно.
Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», – охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.
– Привіт, люба! – видушив із себе він. – От, Чарліка йду вигулювати, – і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».